Роман червоний і чорний. Червоне та чорне, Стендаль

Жюльєн Сорель є звичайнісіньким селянином. Але разом з тим він дуже розумний, і пам'ять у нього дуже хороша. Завдяки цьому він потрапить до будинку мера їхнього містечка, де стає вчителем дітей міра. Але також, саме там він знаходить кохання. Саме з того моменту починаються всі його пригоди, куди йде освіта, гарні місця роботи, а також підвищення.

Роман Стендаля вчить тому, що іноді людина не знає меж, і бачить лише мету, і саме тоді вона, забувши про все на світі, може спіткнутися. Але разом з тим, роман вчить ще й тому, що можна досягти, варто тільки захотіти.

Читати короткий зміст Стендаль Червоне та чорне

Жульєн Сорель - щонайменше звичайний селянин, але це тільки так, якщо дивитися з боку багатіїв, для яких усі прості люди - поріддя. Але Сорель - саме такий, від якого немає нічого хорошого по роботі вдома, коли стосується справи фізичного навантаження. Він худорлявий, з талією, у нього витончена зовнішність, обличчя – бліде та красиве. Він не надто схожий на селянина. До того ж він розумний, адже ходить до священика навчатися іноді.

Бо вирішив стати священиком, адже це дуже вигідно у селі, де тільки можна або працювати як селянин, або вибитися таким шляхом у люди. Він прочитав усю Біблію, і знає її напам'ять, бо пам'ять його прекрасна. Крім того, він прочитав деякі книги, які дуже важливі в освіті, а тому це допомагає йому знати основу освіти – латинь, Біблія та ще деякі важливі книги, які й допомагають йому надалі.

Але батько, а також брати Жульєна – дуже злі та грубі. Вони не розуміють свого брата, а тому просто б'ють його, а особливо батько, який шкодує, що з худорлявого сина нічого не вийде. І тому його книги він просто в раз з разу - рве, викидає. Все дуже дратує Жульєна, адже він дуже гордий, і водночас – честолюбний.

Все починається з того, що один багатій у їхньому районі хоче для своїх дітей гувернера, але це більше панська забаганка. Але це дізнається про заходи, а тому Жульєна беруть на роботу гувернером. Він трохи здивований, але тільки радий. Діти його одразу ж полюбили, бо одразу ж відчули до нього небувалу повагу.

Сама ж пані де Реналь - дуже красива і ще молода, їй подобається Сорель, але просто як людина, і те, що вона розумна, і дивує її і радує. Одним словом, Жульєн дуже не простий, а тому він вирішує вбити відразу кілька зайців. Всі люди, які гостить у будинку міра, вражаються його розумом і красою, а також молодістю. Але, крім того, він веде себе для селянина простого - дуже надмірно і гордо, що дуже злить самого міра. Адже до того ж, Жульєн нахабно використовує те, що його можуть найняти ще й інші, адже кожному хочеться мати таку популярну забаганку у своєму будинку. А тому заходи змушені платити йому набагато більше, ніж на початку. Крім того, Жульєн вирішує закохати в себе пані та Реналь, оскільки це йому вигідно, і йому подобається приборкувати.

Але потім так трапляється, що сам Сорель закохується в пані. Між ними зав'язуються любовні стосунки, про які починає підозрювати чоловік жінки. І незабаром, щоб уникнути приниження, він біжить до іншого міста, де починає вчитися на священика у більшому та величезному закладі.

Там він зустрічає багато неосвічених людей, які хочуть підлістю та хитрістю завоювати собі становище. Одним словом, Жульєн намагається мовчати. І ось, відучившись деякий час, він отримує дуже гарне місце, де і починає працювати секретарем у однієї знатної людини, яка ще й багата. Крім того, він аристократ, що робить Жульєна одночасно і трохи щасливим, що він так багато досяг для селянина, і одночасно - нікчемним і приниженим, оскільки так багато презирливо ставляться до нього.

Намагаючись забути пані де Реналь, він бачить, що його господар-аристократ має доньку, красиву, розумну, а також дуже зарозумілу. Вона спочатку зневажає Жульєна, але потім, бачачи, що він також гордовитий з ним, починає, як би заново його впізнавати. Її гордість і марнославство – вражені, адже їй нехтує якийсь секретар, який вийшов із селян, тобто нижчих верств. Дівчина намагається завоювати кам'яне серце такої молодої і красивої людини, яка спочатку залишається непохитною і так само гордою.

Взагалі, це таємна стратегія Жульєна, який хоче і тут показати цим дурним і гордовитим аристократам, що і він чогось вартий. Саме тому він поводиться так не тільки тому, але ще й для того, щоб приборкати це дівчисько, дочку його господаря. А тому вона поступово ніби стає залежною від нього. Але вона теж не проста. Як тільки вона бачить прояви слабкості щодо неї, вона ставати тут жорстокою та неприборканою. Вона використовує Жульєна, і сміється з нього, бо ще один приборканий вже є. Але й Сорель вирішує приховати свої почуття, а тому знову ставати таким, як був, і починає доглядати іншу жінку. І ось врешті-решт вони вирішили одружитися, але все закінчується загибеллю Сореля на пласі.

Картинка або малюнок Стендаль - Червоне та чорне

Інші перекази та відгуки для читацького щоденника

• Короткий зміст Пантелеєва казка Дві жаби

  Жили у канаві дві жаби-подружки. Одна була веселою, сильною і хороброю, а інша – боягузливою та лінивою, та ще й поспати любила. Якось уночі вони разом вирушили гуляти лісом і набрели на будинок, біля якого був льох.

• Короткий зміст Маршак Багаж

  Дія відбувається на невідомій залізничній станції. Жінка здає у багаж великі речі: диван, валізу, саквояж, кошик, картину, картонку. Також у відкритому багажному вагоні поїде маленький песик.

• Короткий зміст Чех На млині

  Герой оповідання Олексій Бірюков, мірошник середнього віку. Доріжний, здоровий, мов моряк, з червоним похмурим обличчям. До нього до млина приїхали пара ченців, смаглявий чорнобородий Діодор і старий Кліопа.

• Севільський цирульник Бомарше

  На одній із вулиць Севільї граф чекає на момент, коли з вікна з'явиться річ, призначена його коханню. Граф дуже багатий, тому я бачив справжнього кохання, більшість дам позарилися на його гроші та володіння

• Шолохов Чужа кров

  Твір описує історію про те, як літня пара виходжувала тяжко пораненого солдата. У цей час вони сильно прив'язуються до нього на тлі недавньої втрати власного сина.

«Червоний та чорний» короткий зміст за розділамиви можете прочитати для відновлення у пам'яті всіх важливих деталей роману.

Стендаль «Червоний та чорний» короткий зміст за розділами

«Червоне та чорне» скорочено за розділамиВи зможете прочитати хвилин за 30-40.

Хроніка ХІХ століття

«Червоне та чорне» 1 частина скорочено

Містечко Вер'єр, мабуть, одне з наймальовничіших у всьому Франш-Конті. Білі будиночки з гострими дахами з червоної черепиці розкинулися схилом пагорба, де потужні каштани піднімаються з кожної улоговинки. На околицях багато лісопилок, які сприяють зростанню добробуту більшості жителів, швидше схожих на селян, ніж на міських жителів. Є в місті і чудова цвяхова фабрика, що належить меру.

Мер міста Вер'єра, пан де Реналь, кавалер кількох орденів, виглядав дуже солідно: волосся з сивиною, орлиний ніс, одягнений на все чорне. Одночасно у виразі його обличчя було багато самовдоволення, відчувалася якась обмеженість. Здавалося, що всі таланти цієї людини зводилися до того, щоб змусити будь-кого, хто йому повинен був, платити вчасно, зі сплатою ж власних боргів тягнути якнайдовше. Меру належав побудований на доходи від гвоздильні великий і гарний будинок з прекрасним садом, оточеним чавунними ґратами,

На схилі пагорба, на висоті сотні футів над річкою Ду розкинувся чудовий міський бульвар, звідки відкривався краєвид на один з мальовничих куточків Франції.

Вер'єрський кюре пан Шелан, який зберіг у свої вісімдесят років залізне здоров'я та залізний характер, проживав тут уже п'ятдесят шість років. Він хрестив багатьох жителів цього міста, щодня вінчав молодих людей, як колись вінчав їхніх дідів.

Зараз він переживав не найкращі свої дні. Справа в тому, що, незважаючи на незгоду міського мера та директора будинку піклування, місцевого багатія пана Вально, кюре сприяв відвідуванню в'язниці, лікарні та будинку піклування приїжджим з Парижа паном Аппером, чиї ліберальні погляди дуже турбували багатих власників будинків міста. Насамперед вони турбували пана де Реналя, який був переконаний, що з усіх боків його оточують ліберали та заздрісники. Щоб протиставити себе цим мануфактурникам, які проникли в товстосуми, він вирішив взяти своїм дітям гувернера, хоча особливої ​​потреби в цьому й не бачив. Мер зупинив свій вибір на молодшому сину лісопильника Сореля. То був молодий богослов, майже священик, який чудово знав латину, до того ж його рекомендував сам кюре. Хоча деякі сумніви в його порядності у пана де Реналь все ж таки залишалися, бо молодий Жульєн Сорель був улюбленцем старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, теж, швидше за все, таємного агента лібералів, оскільки був учасником наполеонівських походів.

Про своє рішення мер повідомив дружину. Пані де Реналь, висока, статна жінка, вважалася першою красунею. У її вигляді, у манері триматися було щось простодушне та юне. Її наївна грація, якась прихована пристрасність могли б, мабуть, полонити серце парижанина. Але якби пані де Реналь дізналася, що здатна справити враження, то згоріла б від сорому. Гучну славу її чесноти принесли безплідні залицяння пана де Вально. А оскільки вона уникала у Вер'єрі будь-яких розваг, то про неї почали говорити, що вона надто хизується своїм походженням. Пані де Реналь хотілося тільки одного - щоб ніхто не заважав їй блукати її прекрасним садом. Це була проста душа: вона ніколи не засуджувала свого чоловіка і не могла зізнатися сама собі, що їй з ним нудно, адже не уявляла, що між подружжям можуть бути інші, ніжніші стосунки.

Батько Сорель дуже здивувався, а ще більше зрадів пропозиції пана де Реналя щодо Жюльєна. Він ніяк не міг зрозуміти, заради чого така шановна людина могла спасти на думку взяти до себе його дармоїда-сина і ще запропонувати триста франків на рік зі столом і одягом.

Підійшовши до своєї майстерні, батько Сорель не знайшов Жюльєна в пилки, де йому належало бути. Син сидів верхи на кроквах і читав книгу. Нічого ненависнішого для старого Сореля не було. Він ще міг пробачити Жюльєну його непоказну будову, яка була малопридатною для фізичної роботи, але ця пристрасть до читання виводила його з себе: сам він читати не вмів. Потужний удар вибив книгу з рук Жюльєна, а другий удар обрушився на голову. Весь у крові Жюльєн зіскочив на землю, його щоки палали. Це був невисокий юнак років вісімнадцяти, досить тендітний, з неправильними, але тонкими рисами обличчя та каштановим волоссям. Великі чорні очі, які в хвилину спокою виблискували розумом і вогнем, зараз горіли найлютішою ненавистю. Стрункий та гнучкий стан юнака говорив швидше про спритність, ніж про силу. З ранніх років його задумливому вигляді надмірна блідість наводили батька на думку, що його висип не мешканець на білому світі, а якщо і виживе, то стане для сім'ї тягарем. Всі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів та батька.

Жюльєн ніде не вчився. Відставний лікар, до якого він прив'язався всім серцем, навчив його латиною та історії. Вмираючи, старий заповів хлопчику свій хрест Почесного легіону, залишки маленької пенсії та тридцять – сорок томів книг.

Наступного дня старий Сорель вирушив до будинку мера. Побачивши, що пану меру просто хочеться взяти його сина, хитрий старий домігся того, щоб утримання Жюльєна було підвищено до чотирьохсот франків на рік.

Тим часом Жульєн, дізнавшись, що на нього чекає посаду вихователя, ще вночі пішов з дому, вирішивши сховати у надійне місце свої книги та хрест Почесного легіону. Він відніс усе це до свого приятеля Фуки, молодого лісоторговця, що жив високо в горах.

Слід сказати, що рішення стати священиком він ухвалив нещодавно. З самого дитинства Жюльєн марив військовою службою. Потім, уже підлітком, він із завмиранням серця слухав розповіді старого полкового лікаря про битви, в яких брав участь. Але коли Жюльєн виповнилося чотирнадцять років, він побачив, яку роль у навколишньому світі відіграє церква.

Він припинив говорити про Наполеона і заявив, що має намір стати священиком. Його постійно бачили з Біблією в руках, він заучував її напам'ять. Перед добрим старим кюре, що наставляв його у богослов'ї, Жульєн не дозволяв собі висловлювати інших почуттів, крім благочестя. Хто б міг подумати, що в цьому юнаку з ніжним дівочим обличчям таїлася непохитна рішучість випробувати все, щоб пробити собі дорогу, а це передусім означало вирватися з Вер'єра; Батьківщину свою Жюльєн ненавидів.

Він повторював собі, що Бонапарт, невідомий і бідний поручик, став володарем світу за допомогою своєї шпаги. За часів Наполеона військова звитяга була необхідна, але тепер усе змінилося. Тепер священик у сорок років отримує плату втричі більшу, ніж відомі наполеонівські генерали.

Але одного разу він все ж таки видав себе раптовим спалахом того вогню, морив його душу. Якось на обіді, у колі священиків, де його представили як справжнє диво премудрості, Жульєн раптом почав палко звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за необачність, він прив'язав до грудей праву руку, вдаючи, що вивихнув її, і ходив так цілих два місяці. Після цього, їм самим вигаданої, страти він пробачив себе.

Пані де Реналь не подобалася ідея чоловіка. Вона уявляла собі грубого нечупара, який кричатиме на її улюблених хлопчиків, а може, навіть січ. Але вона була приємно здивована, побачивши зляканого селянського хлопця, зовсім ще хлопчика, з блідим обличчям. Жульєн же, побачивши, що гарна і чепурна дама називає його «пан», ласкаво розмовляє з ним і просить не рубати її дітей, якщо вони не знатимуть уроків, просто розтанув.

Коли її страх за дітей остаточно розвіявся, пані де Реналь з подивом помітила, що Жюльєн дуже гарний. її старшому синові було одинадцять, і вони з Жюльєном могли стати товаришами. Юнак зізнався, що вперше входить у чужий будинок і тому потребує її заступництва. «Пані, я ніколи не битиму ваших дітей, присягаюся вам перед Богом», - сказав він і зважився поцілувати їй руку. Її дуже здивував цей жест, і тільки тоді, подумавши, вона обурилася.

Мер видав Жульєн тридцять шість франків за перший місяць, узявши з нього слово, що з цих грошей старий Сорель не отримає жодного гроша і тепер юнак не бачитиметься з рідними, чиї манери не підходять для дітей де Реналь.

Жульєна пошили новий чорний одяг і постав перед дітьми, як втілена важливість. Тон, яким він звернувся до дітей, вразив пані де Реналь. Жульєн сказав їм, що навчатиме їх латині, і продемонстрував свою дивовижну здатність читати напам'ять цілі сторінки зі Святого Письма, причому з такою легкістю, як він говорив рідною мовою.

Незабаром титул «пан» закріпився за Жюльєном - відтепер навіть слуги не наважувалися заперечувати його право на це. Не минуло й місяця після появи в будинку нового вихователя, як сам пан де Реналь став ставитися до нього з повагою. Старий кюре, який знав про захоплення юнака Наполеоном, не підтримував жодних стосунків з паном у Реналь, тому вже ніхто не міг видати їм давню пристрасть Жюльєна до Бонапарта сам він говорив про нього не інакше як з огидним.

Діти любили Жюльєна, він не відчував до них ніякої любові. Холодний, справедливий, неупереджений, проте улюблений, тому що його поява розвіяла нудьгу в будинку, він був хорошим вихователем. Сам же він відчував лише ненависть і огиду до цього вищого світу, куди його допустили до краю столу.

Свою пані юний гувернер вважав красунею і водночас ненавидів за її красу, бачачи у цьому перешкоду своєму шляху до процвітання. Пані де Реналь належала до тих провінціалок, які спочатку можуть здатися дурним. Вона не мала жодного життєвого досвіду, не намагалася блиснути у розмові. Наділена тонкою і гордою душею, у своєму несвідомому прагненні на щастя вона часто просто не помічала того, що робили ці грубі люди, якими оточила її доля. Вона не виявляла жодного інтересу до того, що говорив чи робив її чоловік. Єдиним, на що, насправді, вона звертала увагу, були її діти.

Пані де Реналь, багата спадкоємиця богобоязливої ​​тітки, вихована в єзуїтському монастирі і віддана заміж шістнадцяти років за літнього дворянина, за все своє життя ніколи не відчувала і не бачила нічого, що хоч трохи було схоже на кохання. А те, про що вона дізналася з кількох романів, які випадково потрапили їй у руки, здавалося їй чимось винятковим. Завдяки цьому незнання пані де Реналь, цілком захоплена Жюльєном, перебувала в повному блаженстві, і їй навіть не спадало на думку дорікати собі за це.

Сталося так, що покоївка пані де Реналь, Еліза, закохалася у Жульєна. На сповіді вона зізналася в цьому абату Шелан і сказала, що отримала спадок і тепер хотіла б одружитися з Жюльєном. Кюре щиро порадувався за Елізу, але, на його подив, Жюльєн рішуче відмовився від цієї пропозиції, пояснивши, що вирішив стати священиком.

Влітку сім'я де Реналь переїхала до свого маєтку до Вержі, і тепер Жюльєн цілими днями проводив із пані де Реналь, яка вже починала розуміти, що любить його. Але чи любив її Жульєн? Все, що він робив для зближення з цією жінкою, яка, безумовно, йому подобалася, він робив зовсім не зі справжнього кохання, якого, на жаль, не відчував, а через фальшиве уявлення про те, що саме так він може виграти героїчну битву з тим класом, що він так ненавидів.

Щоб утвердитися у своїй перемозі над ворогом, у той час, коли пан де Реналь лаяв і проклинав «цих шахраїв і якобінців, набивали собі гаманці», Жульєн обсипав пристрасними поцілунками руку його дружини. Бідолашна пані де Реналь запитувала себе: «Невже я люблю? Адже ніколи в житті я не відчувала до чоловіка нічого схожого на цю страшну мару! Ні обману ще не затьмарила чистоти цієї безневинної душі, яка була введена в оману пристрастю, якої ніколи не відчувала.

За кілька днів Жульєн, свідомо здійснюючи свій план, зробив їй пропозицію. «Я ще тому маю досягти успіху в цієї жінки, - продовжував нашіптувати йому дрібне марнославство, - що, коли потім комусь прийде в голову дорікнути мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що мене на це штовхнуло кохання».

Жульєн домігся свого, вони стали коханцями. Вночі перед першим побаченням, коли він сказав пані де Реналь, що прийде до неї, Жульєн не пам'ятав себе від страху. Але, побачивши пані де Реналь, таку прекрасну, він забув усі свої марнославні розрахунки. Спочатку він побоювався, що до нього ставляться як до коханця-слуги, але потім його побоювання розсіялися, і він сам із усім запалом юності закохався до непритомності.

Пані де Реналь страждала від того, що на десять років старша за Жюльєна, не зустріла його раніше, коли була молодша. Жюльєна, звичайно, подібні думки на думку не спадали. Кохання його значною мірою все ще було швидше марнославством: Жульєн радів, що він, бідний, нікчемна, жалюгідна істота, має таку красуню. Високе становище його коханої мимоволі підвищувало його у власних очах. Пані де Реналь, у свою чергу, знаходила духовну насолоду в тому, що мала можливість наставляти в будь-яких дрібницях цього обдарованого юнака, який, як уважали, далеко піде. Проте докори совісті та страх перед викриттям щогодини мучили душу бідної жінки.

Раптом захворів молодший син пані де Реналь, і їй почало здаватися, що це Божа кара за гріх. «Пекло, - казала вона, - пекло - адже це було б милістю для мене: значить, мені було б подаровано ще кілька днів на землі, з ним... Але пекло в цьому житті, смерть моїх дітей... І тим не менше менш, можливо, цій ціні мій гріх був би викуплений... О Боже великий, не дай мені вибачення такою жахливою ціною! Ці бідолашні діти, хіба вони винні перед тобою! Я, одна я винна! Я згрішив, я люблю людину, яка не чоловік мені». На щастя, хлопчик одужав.

Їхній роман не міг довго залишатися таємницею для прислуги, проте сам пан де Реналь нічого не знав. Покоївка Еліза, зустрівши пана Вально, поділилася з ним новиною: у її господині роман із молодим гувернером. Того ж вечора пан де Реналь отримав анонімний лист, де повідомлялося про зраду дружини. Коханці здогадувалися, хто є автором листа, та виробили свій план. Вирізавши з книги літери, вони склали свій анонімний лист, використавши папір, подарований паном Вально: «Пані. Всі ваші пригоди відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм кінець, попереджено. Керуючись добрими почуттями до вас, у мене ще не зовсім зникли, пропоную вам раз і назавжди порвати з цим хлопчиськом. Якщо ви настільки розсудливі, що скористаєтеся цією порадою, ваш чоловік вважатиме, що повідомлення, яке він отримав, є помилковим, і його так і залишать у цій помилці. Знайте, таємниця ваша в моїх руках: тремтіть, нещасна! Настав час, коли ви маєте схилитися перед моєю волею».

Пані де Реналь сама передала чоловікові листи, отриманого від якогось підозрілого суб'єкта, і зажадала негайно звільнити Жульєна. Сцена була розіграна блискуче – пан де Реналь їй повірив. Він швидко зрозумів, що, відмовивши Жульєн, спричинить тим самим скандали і плітки в місті, і все вирішать, що гувернер справді коханцем його дружини. Пані де Реналь допомагала чоловікові утвердитись у думці, що всі оточуючі просто заздрять їм.

Інтерес до Жюльєна, трохи підігріта розмовами про його роман із пані де Реналь, посилювалася. Юного богослова запрошували будинки багатих городян, а пап Вально запропонував йому перейти гувернером до його дітей, збільшивши утримання у вісімсот франків. Все місто жваво обговорювало нову любовну історію. Заради власної безпеки та, щоб уникнути подальших підозр, Жульєн та пані де Реналь вирішили розлучитися.

Тим часом пап де Реналь погрожував публічно викрити підступи «цього негідника Вально» і навіть викликати його на дуель. Пані де Реналь розуміла, до чого це може привести, і за яких два години зуміла переконати чоловіка, що йому слід триматися зараз можна приязніше з Вально. Нарешті пап де Реналь уже власним розумом дійшов до надзвичайно важкої для нього думки щодо грошей: для них надто невигідним, щоб зараз, у розпал міських пліток, Жульєн залишився в місті і вступив на службу до пана Вально. Для перемоги де Реналь над його противником необхідно, щоб Жульєн виїхав з Вер'єра і вступив до семінарії в Безансоні, як радив наставник юнака, абат Шелан. Але в Безансоні треба було на щось жити, і пані де Реналь благала Жюльєна взяти гроші від чоловіка. Юнак втішав свою пиху надією на те, що візьме цю суму тільки в борг і сплатить його з відсотками протягом п'яти років. Однак в останній момент він навідріз відмовився від грошей, на превелику радість пана де Реналь.

Напередодні від'їзду Жульєн вдалося попрощатися з пані де Реналь: він потай пробрався до її кімнати. Але побачення їх було гірким: обом здавалося, що вони розлучаються назавжди.

Приїхавши до Безансона, він підійшов до брами семінарії, побачив залізний золочений хрест і подумав: «Ось воно, це пекло на землі, з якого мені вже не вийти! Ноги підкошувалися.

Ректор семінарії пан Пірар отримав від вер'єрського кюре Шелан листа, в якому той вихваляв тямущість, пам'ять та чудові здібності Жюльєна та просив для нього стипендії, якщо той складе необхідні іспити. Абат Пірар 3:00 екзаменував юнака і настільки був вражений його знаннями в латині та теології, прийняв у семінарію хоч і на невелику стипендію, а також виявив велику ласку, поселивши в окремій келії.

Новому семінаристові треба було вибрати собі духовника, і він зупинився на абат Пірар, але незабаром дізнався, що у ректора багато ворогів серед єзуїтів, і подумав, що вчинив необачно, не підозрюючи, що означатиме для нього пізніше цей вибір.

Усі перші кроки Жюльєна, перекопане, що він діє обережно, виявилися, як і вибір духовника, надто провидіння. Введений в оману самовпевненістю, властива людям з уявою, він приймав свої наміри за факти, що справдилися, і вважав себе неперевершеним лицеміром. “На жаль! Це єдина моя зброя! – розмірковував він. – Якби зараз були інші часи, я б заробляв свій хліб справами, які б говорили самі за себе перед обличчям ворога».

Приблизно десять семінаристів оточили ореолом святості: вони бачили видіння. Бідолашні хлопці майже не виходили з лазарету. Ще сотні семінаристів міцна віра поєднувалася з невтомним старанністю. Вони працювали так, що трохи тягали ноги, але користі було мало. Інші були просто темними невігласами, що навряд чи могли пояснити, що означають латинські слова, які вони візуджували з ранку до ночі. Цим простим селянським хлопцям здавалося, що заробляти на хліб, вивчивши кілька слів латиною, набагато легше, ніж копатися в землі. З перших днів Жульєн вирішив швидко досягне успіху. «У будь-якій роботі потрібні люди з головою, – розмірковував він. – У Наполеона я став би сержантом, серед цих майбутніх попів я буду старшим вікарієм».

Жульєн не знав одного: бути першим вважалося в семінарії гріхом гордині. З часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні вороги - це книги. Великі успіхи в науках, а також у священних науках, здавались їй підозрілими, і не безпідставно, бо ніхто не зможе заважати освіченій людині перейти на бік ворога! Жульєн багато працював і швидко оволодів знаннями, дуже корисними для служителя церкви, хоча, на його думку, вони були цілком помилковими і не викликали в нього жодного інтересу. Він думав, що про нього всі забули, не підозрюючи, що пан Пірар отримав і спалив багато листів від пані де Реналь.

На шкоду собі, після багатьох місяців навчання Жюльєн все ще зберігав вигляд людини, що мислила, що давало семінаристам підстави дружно його ненавидіти. Все щастя його товаришів полягало переважно в тривному обіді, всі вони відчували благоговіння перед людьми в одязі з тонкого сукна, а освіта полягала в безмежній і безумовній повазі до грошей. Спочатку Жульєн мало не задихався від почуття зневаги до них. Але врешті-решт у ньому ворухнулась жалість до цих людей, переконаних, що духовний сап надасть їм можливість довго і постійно насолоджуватися цим великим щастям – ситно обідати та тепло одягатися. Його красномовство, його білі руки, його надмірна охайність - все викликало ненависть до нього.

Абат Пірар призначив його репетитором з Нового та Старого заповіту. Жульєн був у нестямі від радості: це було його перше підвищення. Він міг обідати сам, і він мав ключ від саду, де він прогулювався, коли там нікого не було.

На превеликий подив, Жюльєн зрозумів, що його стали менше ненавидіти. Його небажання вдаватися до розмов, його затвор тепер розцінювалися як почуття власної гідності. Його приятель Фуке від імені рідних Жюльєна прислав до семінарії оленя та кабана. Цей дар, який означав, що сім'я Жюльєна належить до тієї верстви суспільства, до якої слід ставитися з повагою, завдав смертельного удару заздрісникам. Жульєн отримав право на перевагу, освячену заможності.

В цей час відбувався рекрутський набір, але Жюльєн, як семінарист, не підлягав заклику. Він був глибоко вражений цим: «Ось і прийшла мені мить, яка двадцять років тому дозволила мені вступити на шлях героїв!

У перший день випробувань пани екзаменатори були дуже розгнівані тим, що їм доводилося постійно ставити на перше місце у своєму списку Жюльєна Сореля - улюбленця абата Пірара. Але на останньому іспиті один спритний екзаменатор спровокував Жюльєна читати Горація, тут же звинуватив його в цьому цілком нечестивому занятті, і одвічний ворог абата Пірара абат Фрілер поставив навпроти імені Жюльєна номер 198.

Ось уже цілих десять років Фрілер усіма силами намагався прибрати свого супротивника з посади ректора семінарії. Абат Пірар не займався інтригами і ревно виконував свої обов'язки. Господь наділив його жовчним темпераментом, а такі натури глибоко відчувають образу. Він уже сто разів подав у відставку, якби не був упевнений, що справді приносить користь на своїй посаді.

За кілька тижнів Жюльєн отримав листа від якогось Поля Сореля, який назвав себе його родичем, з чеком на п'ятсот франків. У листі говорилося, що якщо Жюльєн має намір і надалі з такою ж ретельністю вивчати славних авторів латинян, він щороку отримуватиме таку суму.

Таємним благодійником Жюльєна був маркіз де Ла-Моль, якому вже багато років доводилося вести позов з абатом Фрілер в одному маєтку. У цьому позові йому допомагав абат Пірар, що взявся до справи з усією пристрастю своєї натури. Пан де Фрілер був дуже ображений подібним нахабством. Постійно переписуючись з абатом Пірар по одній справі, маркіз не міг не оцінити абата, і помалу їх листування набуло дружнього характеру. Тепер абат Пірар розповів своєму заступнику історію з Жюльєном і те, як його абата хочуть змусити піти у відставку.

Маркіз не скупий, але досі йому ніколи не вдавалося змусити абата прийняти від нього хоч якусь суму. Тоді йому спало на думку відправити п'ятсот франків улюбленому учневі абата. Незабаром Пірар отримав від маркіза де Ла-Моля листи: той запрошував його до столиці і обіцяв одну з найкращих парафій поблизу Парижа. Лист змусив абата зрештою ухвалити рішення. У посланні до єпископа він докладно виклав причини, що змусили його залишити єпархію, і довірив віднести лист Жюльєн. Його преосвященство прийняв молодого абата дуже люб'язно і навіть подарував йому вісім томів Тацита. Сам цей факт, на подив Жюльєна, викликав незвичайну реакцію оточуючих: перед ним почали уникати.

Невдовзі з Парижа надійшло повідомлення, що абата Пірара призначений у чудову парафію за чотири льє від столиці. Маркіз де Ла-Моль прийняв абата Пірара у своєму паризькому особняку і згадав у розмові, що шукає кмітливого молодика, який би зайнявся його листуванням. Абат запропонував йому взяти Жюльєна Сореля, похваливши його енергію, розум та високу душу. Отже, мрія Жульєна потрапити до Парижа ставала реальністю.

Перш ніж вирушити до столиці, Жульєн вирішив таємно побачитися з пані де Реналь. Вони не бачилися вже чотирнадцять місяців. Це було побачення, повне згадок про минулі щасливі дні кохання та розповіді про важке семінарське життя.

Незважаючи на те, що пані де Реналь цілий рік провела у благочестя та страху перед покаранням Божим за гріхи, вона не змогла встояти перед любов'ю Жюльєна. Він провів у її кімнаті не лише ніч, а день і пішов лише наступної ночі.

«Червоне та чорне» 2 частина скорочено

Маркіз де Ла-Моль, маленький худорлявий чоловік, з гострим поглядом, прийнявши нового секретаря, наказав йому замовити повий гардероб, включаючи дві дюжини сорочок, запропонував брати уроки танців і видав плату за першу чверть року. Побувавши у всіх майстрів, Жульєн помітив, що всі вони ставилися до нього дуже шанобливо, а шевець, записуючи його ім'я в книгу, вивів: «Пан Жюльєн де Сорель». «Ви, напевно, ще перетворитеся на фата», - суворо зазначив абат Пірар.

Увечері у вітальні маркіза зібралося вишукане суспільство. Були тут також молодий граф Норбер де Ла-Моль та його сестра Матильда, молода, струнка блондинка з дуже гарними очима. Жюльєн мимоволі порівняв її з пані де Реналь, і дівчина йому не сподобалася. Однак граф Норбер здався йому чарівним у всіх відношеннях.

Жюльєн приступив до виконання своїх обов'язків - вів листування маркіза, вчився їздити верхи, відвідував лекції з богослов'я. Незважаючи на зовнішню люб'язність і доброзичливість оточуючих, він почував себе в цій сім'ї цілком самотнім.

Абат Пірар поїхав до своєї парафії. «Якщо Жульєн є тільки очеретом хитким, нехай гине, а якщо це людина мужня, нехай пробивається сама», - розсудив він.

Новий секретар маркіза - це блідий юнак у чорному костюмі - справляв дивне враження, і пані де Ла-Моль запропонувала навіть своєму чоловікові відсилати його кудись, коли у них збиратимуться особливо важливі особи. «Я хочу довести досвід до кінця, – відповів маркіз. - Абат Пірар вважає, що ми робимо неправильно, пригнічуючи самолюбство людей, яких ми наближаємо до себе. Спиратися можна лише на те, що завдає опору». Хазяї будинку, як зауважив Жюльєн, надто звикли принижувати людей просто заради розваги, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів.

У розмовах, які велися у вітальні маркіза, не дозволялося жодних жартів Бога, Бога, з духовенства, людей певного стану, артистів, яким опікується двір, - тобто з чогось такого, що вважалося раз і назавжди встановленим; аж ніяк не заохочувалося схвально говорити про Беранжу, Вольтера і Руссо - словом, у тому, що хоча трохи віддавало вільнодумством. Найголовніше ж - заборонялося говорити про політику, про що можна було говорити абсолютно вільно. Незважаючи на гарний тон, на відміну від ввічливості, на бажання бути приємним, на всіх обличчях читалася туга. У цій атмосфері пишноти та нудьги Жюльєна приваблював лише пан де Ла-Моль, який мав великий вплив при дворі.

Якось юнак навіть запитав абата Пірара, обов'язково для нього обідати щодня за столом маркіза. "Це рідкісна честь!" – вигукнув з обуренням абат, скромний буржуа за походженням, надзвичайно цінував обід за одним столом із вельможею. Жульєн зізнався йому, що це найважчий з його обов'язків, він навіть боїться заснути від нудьги. Легкий шум змусив їх обернутися. Жульє побачив мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла і слухала їхню розмову. Розмова відбувалася у бібліотеці, і Матільда ​​прийшла сюди за книгою. "Цей не народився, щоб повзати на колінах", - подумала вона з повагою про батька секретаря.

Минуло кілька місяців. За цей час новий секретар настільки освоївся, що маркіз доручив йому найскладніші справи: стежити за керуванням його землями в Бретані та Нормандії, а також вести листування щодо горезвісного позову з абатом де Фрілером. Маркіз вважав Жюльєна цілком придатною для себе людиною, тому що Сорель працював наполегливо, був мовчазним і тямущим.

Якось у кафе, куди Жюльєна загнала зливу, юнак зіткнувся з яким високим зростом молодим у товстому сукняному сюртуку, похмуро й уважно розглядав його. Жюльєн зажадав пояснень. У відповідь людина у сюртуку вибухнула лайкою. Жюльєн викликав його на дуель. Чоловік кинув йому з півдюжини візитівок і пішов, погрожуючи кулаком.

Разом із секундантом, товаришем із вправ на рапірах, Жульєн вирушив за адресою, вказаною на візитівках, щоб знайти пана Шарля де Бовуазі. їх зустрів високий юнак, одягнений як лялька. Але, на жаль, це не був учорашній кривдник. Вийшовши з дому кавалера де Бовуазі у поганому настрої, Жульєн побачив учорашнього зухвалця – це був кучер, який, мабуть, вкрав у господаря візитки. Жульєн обсипав його ударами хлиста, а в лакеїв, що кинулися на допомогу товаришу, кілька разів вистрілив.

Кавалер де Бовуазі, що з'явився на галас, з'ясувавши, в чому справа, з жартівливою холоднокровністю заявив, що тепер і в нього є підстави для дуелі. Дуель закінчилася за одну хвилину: Жюльєн отримав кулю в руку. Йому зробили перев'язку та доставили додому. “Бог мій! Так ось це і є дуель? Тільки й усього?» – думав юнак.

Щойно вони розлучилися, кавалер де Бовуазі дізнався Жюльєна, щоб вирішити, чи буде пристойним зробити йому візит. На жаль, він дізнався, що бився з простим секретарем пана де Ла-Моля, і через кучера. Можна не сумніватися, що в суспільстві це справить враження!

Того ж вечора кавалер і його друг поспішили розповісти всім, що пан Сорель, «до речі, дуже люб'язний юнак», - побічний син близького друга маркіза де Ла-Моля. Цій історії всі повірили. Маркіз, своєю чергою, не спростував легенду, що народилася.

Маркіз де Ла-Моль вже півтора місяці не виходив із дому – у нього загострилася подагра. Тепер він багато часу проводив разом зі своїм секретарем. Він змушував його читати вголос газети, перекладати з латині давніх авторів. Жульєн говорив з маркізом усе, промовчавши лише дві речі: своє фанатичне обожнення Наполеона, ім'я якого розлючувало маркіза, і свою повну зневіру, бо це не дуже пасувало образу майбутнього кюре.

Пан де Ла-Моля зацікавив цей своєрідний характер. Він бачив, що Жюльєн відрізняється від інших провінціалів, які заполонили Париж, і поводився з ним як із висипом, навіть прив'язався до нього.

За дорученням патрона Жульєн поїхав на два місяці до Лондона. Там він зблизився з молодими російськими та англійськими сановниками і раз на тиждень обідав у посла Його величності.

Після Лондона маркіз вручив Жульєн орден, який заспокоїв нарешті гордість юнака, він став більш балакучим, не так часто почував себе ображеним і не приймав на свій рахунок різні слівця, якщо розібратися, справді не зовсім ввічливі, але в жвавій розмові вони можуть вирватися в когось завгодно!

Завдяки цьому ордену Жульєн удостоївся честі дуже незвичайного відвідування: до нього прийшов з візитом пап барон де Вально, який приїхав до Парижа подякувати міністру за свій титул. Тепер Вально націлився на посаду мера міста Вер'єра замість де Реналь і просив Жюльєна представити його пану де Ла-Молю. Жульєн розповів маркізу про Вально і всі його витівки та фокуси. «Ви не тільки уявіть мені завтра цього нового барона, - сказав йому де Ла-Моль, - але й запросіть його обідати. Це буде один із наших нових префектів». - «У такому разі, - холодно вимовив Жюльєн, - я прошу у вас місце директора дому піклування для мого батька». Бачу, що ви виправляєте».

Якось, зайшовши до їдальні, Жюльєн побачив Матільду де Ла-Моль у глибокому жалобі, хоча ніхто з родини не був у чорному. Ось що розповіли Жульєн про «манію мадемуазель де Ла-Моль».

30 квітня 1574 року красивого юнака того часу, Боніфацій де Ла-Моля, коханого королеви Маргарити Наваррської, був обезголовлений на Гревській площі в Парижі. Легенда свідчить, що Маргарита Наваррська потай забрала голову свого страченого коханця, опівночі вирушила до підніжжя Монмартрська пагорба і власноруч поховала її в каплиці.

Мадемуазель де Ла-Моль, яку, до речі, звали Матильда-Маргарита, щороку 30 квітня одягалася у жалобу на честь предка своєї родини. Жульєн був вражений і зворушений цією романтичною історією. Звикнувши до повної природності пані де Реналь, він не знаходив у паризьких жінках Аніч, крім манірності, і не знав, про що говорити з ними. Мадемуазель де Ла-Моль виявилася винятком.

Тепер він довго розмовляв з нею, гуляючи ясними весняними днями по саду. Та й сама Матильда крутила всіма в хаті, поблажливо ставилася до розмов з ним, майже в дружньому тоні. Він з'ясував, що вона є дуже начитаною, думки, які Матільда ​​вимовляла при-прогулянок, дуже відрізнялися від того, що вона говорила у вітальні. Іноді вона так запалювалася і говорила з такою щирістю, що зовсім не схожа на колишню зарозумілу і холодну Матильду.

Пройшов місяць. Жюльєн почав думати, що він подобається цій гарній гордячці. «От було б кумедним, якби вона закохалася в мене! Чим холодніше і поважніше я з нею веду, тим сильніше вона домагається моєї дружби. У неї відразу спалахують очі, як тільки я з'являюся. Боже мій, до чого ж вона гарна!» – думав він.

У своїх мріях він намагався опанувати її, а потім піти. І горе тому, хто б спробував його затримати!

Матильда де Ла-Моль була привабливою нареченою у всьому Сен-Жерменського передмістя. Вона мала все: багатство, знатність, високе походження, розум, красу. Дівчина її віку, гарна, розумна - де ще він міг знайти сильні відчуття, як у коханні? Але її благородні кавалери були надто нудними! Прогулянки ж із Жюльєном приносили їй задоволення, її захоплювали його гордість, тонкий розум. І раптом Матильді подумав, що їй випало щастя полюбити цього простолюдина.

Кохання з'являється їй лише як героїчне почуття, - те, що зустрічалося у Франції за часів Генріха III. Така любов не здатна боягузливо відступати перед перешкодами, вона штовхає великі справи. Зважитися полюбити людину, що є таким далеким від неї за своїм громадським становищем, - уже в цьому є велич та завзятість. Подивимося, чи буде її обранець і падали гідним її!

Жахлива підозра, що мадемуазель де Ла-Моль тільки вдає, ніби небайдужа до нього, з метою виставити його

ЧАСТИНА ПЕРША

Провінційне місто

Наймальовничіше у Франш-Конті містечко Вер'єр розташоване у долині річки Ду. З півночі його захищено горою Віра, яка вже у жовтні покривається снігом. Гірський струмок перетинає Вер'єр і надає руху безліч тартак. Проте містечко не розбагатіло завдяки лісопилкам. Джерелом добробуту стала фабрика набивних тканин. Ще в місті є цвяхова фабрика, вражає мандрівника страшним гуркотом гігантських молотів. Вона належить меру Вер'єра пану де Реналю.

Пан де Реналь – «кавалер кількох орденів, у нього велике чоло, орлиний ніс і взагалі досить правильні риси обличчя». Але нову людину «неприємно вражає вираз самовдоволення та зарозумілості, змішаної з якоюсь посередністю та обмеженістю». Відчувається, що найголовніший його талант - це вміння вимагати від людей акуратної сплати боргів, а якнайдовше не платити своїх боргів.

Мер живе у гарному будиночку, навколо якого за залізними ґратами гарні сади.

Кажуть, що де Реналь «походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV».

У Франш-Конті можна завоювати повагу сусідів лише тоді, коли ви маєте довкола своєї землі багато стін. Ось тому мер умовив упертого і грубого селянина Сореля перенести свою тартак подалі, а землю продати йому. Пізніше пан де Реналь зрозумів, що 6000 франків – ціна Великовата, і повага городян була для нього дорожчою. Громадська думка у Франш-Конті була така ж тупа, як і в інших провінційних містечках Франції, але навіть мер не міг не зважати на неї.

Пан мер

Гуляючи міським бульваром, городяни могли милуватися одним з наймальовничіших пейзажів Франції. Але щовесни дощові потоки розмивали доріжки цього бульвару. Виникала потреба збудувати величезний підпірний мур по схилу пагорба. Цю нелегку справу, що увічнила його ім'я, зробив пан де Реналь. "Не дивлячись на опір ради муніципалітету, мер наказав насипати землі вздовж усього величезного підпірного муру і розширив таким чином бульвар більше ніж на шість футів". Садівники посадили розкішні платани. Двічі на рік ці дерева нещадно ампутували, і «рука міського садівника стала набагато безжальнішою відтоді, як пан вікарій Маслон став присвоювати собі плоди цієї стрижки».

Якось старий полковий лікар, учасник італійської компанії, поскаржився мерові на руйнування цих чудових дерев. Пан де Реналь відповів, що наказує підстригати дерева, щоб вони давали тінь. Він не розумів, навіщо ще може служити дерево, коли воно не дає прибутку, як, наприклад, горіх».

«Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер'єрі: давати прибуток; тільки до цього і зводяться думки понад три чверті всього населення».

Чужоземець, зачарований красою та свіжістю долин, спочатку уявляє, що жителі чутливі до краси, адже вони дуже багато говорять про красу своєї країни. Так, вони цінують її, але тільки тому, що ця краса «дає прибуток місту».

«Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався Алеєю Вірності (назва бульвару) зі своєю дружиною і трьома хлопчиками. Мер сердито розповідав пані де Реналь, що з Парижа приїхав пан Апер і «якось умудрився побувати не лише у в'язниці та у Вер'єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою безкоштовно відав мер разом із найшанованішими домовласниками міста ».

Майно бідних

Пан Апер мав рекомендаційний лист до вер'єрського кюре. Вісімдесятирічний абат Шелан зберіг залізне здоров'я та залізну вдачу. Разом із паном Алером він відвідав в'язницю, лікарню, притулок, багато розпитував. «Незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі жодного слова хули».

За кілька годин вони знову повернулися до в'язниці. «При вході їх зустрів тюремник, кривоногий гігант шести футів на зріст». Він сказав священикові, що отримав найсуворіший наказ префекта не пускати пана Апера у в'язницю. А тепер його можуть усунути з посади.

Вранці пан мер у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, пішов до кюри, щоб висловити своє невдоволення. Священик не мав жодних покровителів і розумів, якими наслідками загрожує йому ця розмова. Але страх втратити посаду не зміг змусити кюре укласти угоду із совістю.

Пан де Реналь жив у злагоді з дружиною. Вона була доброю матір'ю, уважною, спокійною, розсудливою співрозмовницею. «В свого часу вона мала славу першою красунею на весь край. ...Казали, що пан Вально, багатій, директор притулку, доглядав її, але не мав успіху». Її дуже дратувало неприборкане метушливість цього рослого, міцно побудованого молодого чоловіка, з рум'яним обличчям та густими чорними бакенбардами. Вона ніколи не вміла користуватися своєю популярністю, любила самотньо блукати в саду.

«Це була душа проста та наївна; вона ніколи не наважувалася судити свого чоловіка, не зізнавалася сама собі, що їй з ним нудно... врешті-решт пан Де Реналь здавався їй набагато менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки».

Батько та син

Пан де Реналь вирішив взяти гувернером до своїх синів сина лісопильщика Сореля, який добре знає латину і змусить дітей вчитися. Дядько Сорель дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши пропозицію мера щодо його сина Жульєна. Хитрий старий ніяк не міг збагнути, чого заради така шановна людина хоче взяти його до себе лінивого сина, але про всяк випадок затягувала розмову.

Старий Сорель попрямував до лісопилки, де його старші сини, справжні велетні, обтесували стовбури. Жульєн замість того, щоб стежити за ходом пили, сидів і читав. «Ніщо не могло завдати Сорелю такої прикрості, він ще абияк міг би подарувати Жульєнові його делікатну поставу, непридатну до фізичної праці і таку несхожу на поставу його старших синів, але ця пристрасть до читання була йому гидка; сам він не вмів читати». Сорель вибив із рук сина книжку, другим ударом по потилиці ледь не збив юнака з ніг і, стукаючи кулаком у спину, погнав Жульєна додому. Дорогою хлопець сумно глянув на потік, куди впала його книга.

«Це був невисокий юнак вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти років, тендітний на вигляд, з неправильними, але тонкими рисами обличчя та орлиним носом».

З дитинства він був кволий і всі в сім'ї зневажали його. Він ненавидів своїх братів і батька, але всім серцем полюбив старого полкового лікаря, який давав йому уроки латині та історії, помираючи, сказав йому хрест Почесного легіону, залишки пенсії та три-чотири десятки книг.

Переговори

Старий Сорель намагався випитати сина, звідки той знає пані де Реналь, яка запрошує його гувернером до своїх дітей, але Жульєн і сам нічого не розумів. Єдине, що він хотів мати в будинку мера, - це привілей є не зі слугами, а з господарями. «Жах є зі слугами він запозичив зі «Сповіді» Руссо. Це була єдина книга, за допомогою якої його уяву малювало світське життя».

«Рано вранці другого дня пан де Реналь послав по старого Сореля; змусивши себе почекати годину чи дві, той нарешті прийшов...» Хитрий Сорель зажадав, щоб показали йому кімнату сина, його одяг, «були обдумані численні пункти, повинні визначати нове становище Жюльєна; платню не тільки було підвищено з трьохсот до чотирьохсот франків, але її довелося видавати заздалегідь».

Коли Сорель зрозумів, що більше нічого не може досягти, пообіцяв надіслати сина до замку.

З самого дитинства Жульєн мріяв пробити собі дорогу - вирватися з Вер'єна. Він ненавидів свою батьківщину і з насолодою поринав у мрії, уявляючи, як познайомиться з паризькими красунями, як його покохає якась блискуча дама, як полюбила де Богарне бідного і невідомого Бонапарта.

Спочатку він марив військовою кар'єрою, але пізніше, дізнавшись, що священик у сорок років отримує зарплату втричі більшу, ніж уславлені генерали Наполеона, вирішив стати священиком. Для цього він вичавив теологію, день і ніч читав церковні книги, потоваришував із простодушним кюре.

Перед тим, як йти до мера, Жульєн зайшов до церкви, бо вирішив, що для його лицемірства це буде корисно. На лаві хлопчик помітив клаптик паперу, на якому було надруковано: «Подробиці страти та останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні...» Жульєн здивувався, що прізвище страченого співзвучне з його ім'ям.

«Коли Жюльєн виходив, йому здалося, що біля чаші блищить кров: це була розлита свята вода, але від Червоних завіс на вікнах вона здавалася кров'ю».

У Жульєна стислося серце, коли він входив до будинку мера. Але й господиня будинку була вражена, що якась чужа людина стоятиме між нею та дітьми. «Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб'єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знає латину...»

Пані де Реналь саме виходила з вітальні в сад, коли побачила біля входу дуже блідого хлопця, що плаче, в чистій білій сорочці. Очі цього молодого селянина були такі ніжні, що пані спочатку подумала, що це перевдягнена дівчинка. Як же нестримно і весело вона сміялася, коли дізналася, що це і є той гувернер, якого вона уявляла собі брудною нечуваною.

Пані де Реналь запросила Жульєна до будинку. Вона просила хлопця стати другом її дітям, не бити хлопчиків за пустощі. Жюльєн був здивований лагідним виразом обличчя цієї чарівної жінки. Він заздалегідь вибачався за можливі його помилки, адже він ніколи ні з ким не розмовляв, крім полкового лікаря та кюре, і ніколи не ходив до школи.

Пан де Реналь, почувши їхню розмову, звернувся до Жюльєна із застереженням ніколи не зустрічатися ні з родичами, ні з товаришами, «бо їхні манери не підходять для синів мера», ніколи не давати грошей батькові. Потім він повів хлопця до сукняра та купив йому костюм.

Коли мер і Жульєн повернулися, пані де Реналь була здивована тими змінами, що сталися з хлопцем. Це була зовсім інша людина.

Жульєн познайомився з дітьми, показав їм Біблію, прочитав напам'ять цілу сторінку.

Він говорив і говорив латиною, коли до дверей вітальні підійшов лакей, потім з'явилися покоївка та куховарка. Усі були зачаровані та захоплені. На завершення тріумфу до вітальні зайшов пан Вально, власник прекрасних нормандських коней, і пан Шарко де Можірон, суперпрефект округу.

"Жюльєн зумів так поставити себе, що менше ніж через місяць після його появи в будинку навіть пан де Реналь почав поважати його".

Спорідненість душ

«Діти любили його. Він їх зовсім не любив... Холодний, справедливий, байдужий... він був добрим вихователем». У душі він відчував ненависть до вищого суспільства. Іноді він ледве стримував свою огиду до всього, що його оточувало.

Якось прогулюючись на самоті в ліску більше Алеєю Вірності, Жульєн зустрів двох своїх братів. «Красивий чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульєна і його відверту зневагу до братів пробудили в них таку люту ненависть, що вони його побили до напівсмерті і зомліли і закривавленого». Пані де Реналь, пан Вально та суперпрефект випадково знайшли його. Жінка так розхвилювалася, що пан Вально відчув ревнощі.

"Він турбувався передчасно". Жюльєн майже ненавидів пані де Реналь за красу.

«Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера, і це викликало у лакея ненависть до Жюльєна. Пан Вально теж ненавидів юнака за його красу та турботу про свій зовнішній вигляд.

Пані де Реналь дізналася, що у Жульєна мало білизни, вирішила подарувати йому кілька луїдорів та попросила його не говорити про де чоловіка. Жюльєн був ображений цим до глибини душі та вивчив її. Він таємно любив її, а вона відчувала до нього повагу та захоплення. Юнак був не схожий на тих товстосумів, для яких гроші були найбільшою цінністю і серед яких їй доводилося жити.

Щоб спокутувати свою провину перед Жульєном, «пані де Реналь купила на десять луїдорів книжок, щоби подарувати своїм дітям. Але це були саме ті книги, які – вона знала – хотів мати Жюльєн».

Жюльєна промайнула думка вмовити пана де Реналя записати абонентом до книгарні когось із слуг, щоб мати можливість приймати потрібні книги. Мер погодився, бо думав, що це все для дітей.

Пані де Реналь із задоволенням спілкувалася з Жульєном у компанії, але коли вони залишалися вдвох, то обидва бентежились і замовкали.

«Пані де Реналь, багата спадкоємиця побожної тітки, заміжня в шістнадцять років з літнім дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч трохи нагадувало кохання... Завдяки цьому незнанню пані де Реналь, повністю захоплена Жульєном, була щаслива, і . навіть на думку не спадало за що докоряти».

Дрібні події

«Ангельська лагідність пані де Реналь... трохи змінювала її лише тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу». Дівчина отримала спадок і зізналася кюре, що любить Жульєна і хоче одружитися з ним. Але улюбленець Шелана рішуче відмовився від вигідної пропозиції мадемуазелі.

Кюре попереджав Жульєна, що йому не треба піддаватися ілюзіям, адже сан священика може не дати очікуваного. Кюре хвилювався за душу юнака.

Жюльєн уперше в житті відчув, що його люблять, і дуже розчулився. Але він хотів обдурити людину, яка бачила всі таємні рухи його душі. Для свого віку він дуже вдало прикривав своє лицемірство правильними словами та жестами.

Пані де Реналь захворіла і навіть лягла, коли дізналася, що покоївка мріє про шлюб із Жульєном. Еліза почала страшно дратувати її. Але, дізнавшись про те, що Жюльєн відмовився, пані де Реналь відчула полегшення та пообіцяла Елізі поговорити з гувернером.

«На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді - захищати справу своєї суперниці і бачити, як протягом години Жюльєн завзято відмовляється від руки та достатку Елізи... Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стільки днів розпачу , зламав її сили. Вона знепритомніла».

Прийшовши до тями, вона дуже здивувалася і нарешті запитала себе: «Невже я покохала Жульєна?» Але це відкриття не налякало її, не викликало докору сумління. «Вона вже навчилася трохи хитрувати з того часу, як полюбила». Її тільки стали глибше вражати безглузді жарти чоловіка.

З настанням перших весняних днів пан де Реналь переїхав із родиною до села. Так робила придворна знати, а мер старанно наслідував її звичаї.

У Вержі стояв замок із чотирма вежами, який належав пану де Реналю. Біля замку був парк, а далі – яблуневий сад.

«Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалася всім до запаморочення. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою». Без згоди чоловіка вона за порадою Жульєна наказала прокласти доріжку через весь сад. "Це дозволило дітям гуляти вранці, не ризикуючи замочити черевики в росі".

Пані де Реналь цілими днями проводила в саду разом із дітьми. Вони великими сачками ловили метеликів., «Жюльєн розповідав їм про дивні звичаї цих бідних комашок».

Покоївка Еліза дивувалася, чому пані де Реналь тепер так дбає про свої туалети та змінює сукню тричі на день. Але пані так уважно ставився до свого туалету без жодних намірів. "Без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою нові вбрання", купувала нову тканину на літні сукні.

«Вона привезла із собою у Вержі свою молоду родичку пані Дервіль, з якою колись навчалася у монастирі Секре-Кер». Подруга зауважила, що пані де Реналь дуже щаслива.

Жюльєна вже не треба було хитрувати і стримуватись. Далеко від людських поглядів він вдавався до радощів життя. Він показав пані Дервіль краєвиди, які вже не були для нього отруєні заздрістю братів та присутністю деспотичного та буркотливого батька. Жюльєн уже не ховався з книгами, із захопленням читав міркування про жінок.

Часто темними жаркими вечорами Жульєн і жінки сиділи під величезною липою за кілька кроків від будинку. Одного разу він ненароком торкнувся руки пані де Реналь. «Вона в ту ж мить відсмикнула руку, але тут Жульєнові спало на думку, що його обов'язок – домогтися, щоб її рука не уникала його дотику». Він вважав це своїм обов'язком, але страх опинитися в принизливому становищі моментально отруїв усю його радість.

Вечір у маєтку

На другий день Жюльєн окинув пані де Реналь дивним поглядом: «Він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться боротися». Вона ж не могла відвести від нього очей.

Набагато раніше закінчивши уроки з дітьми, Жульєн поринув у думки про те, «що йому неодмінно треба сьогодні ж досягти, щоб вона залишила свою руку в його руді».

Наставала темна задушлива ніч, наближалася вирішальна мить, і серце Жюльєна шалено билося.

Пані де Реналь, пані Дервіль та Жульєн сіли в саду. Хлопець не міг зосередитися на розмові, страшенно нервував і боявся виконати дану собі обіцянку, яку вважав за обов'язок. «Обурений своїм боягузтвом, він сказав собі: "Щойно годинник проб'є десять годин, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити ввечері, - інакше піду до себе і застрелюся"».

Кожен удар баштового годинника відбивався в його грудях, і коли пробив десятий, Жульєн «взяв руку пані де Реналь - вона відразу поспішно відсмикнула її». Мало розуміючи, хлопець знову схопив руку жінки та переміг її останнє зусилля вирватися.

«Душа його сповнилася щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилося це жахливе борошно». Пані Дервіль зауважила, що голос пані де Реналь тремтить, і запропонувала йти додому. Пані де Реналь уже хотіла підвестися, але тут Жюльєн міцно стиснув руку, яку йому покірно залишили, і жінка залишилася.

Пані де Реналь відчувала величезну насолоду від того, що її рука стискала рука Жюльєна. Вона на хвилину підвелася, поправила вазон із квітами, «але як тільки знову сіла, то віддала йому руку, майже не опираючись, ніби це було заздалегідь домовлено між ними».

Вночі пані де Реналь не склепила повік, переживаючи нові почуття. «Жюльєн, зовсім знесилений боротьбою, яку весь день вели в його серці боязкість і гордість, раптом поринув у міцний сон, а на ранок і не згадав про жінку, забувши про свою перемогу. "Спускаючись у вітальню, він напівжартома подумав: Треба буде сказати цій жінці, що я її люблю".

А внизу на нього чекав пан де Реналь, який не приховував свого невдоволення, що діти цілий ранок били байдики. Кожне уїдливе слово чоловіка на адресу Жульєна краяло серце пані де Реналь, а гувернер досить різко відповів: «Я хворий». Це тільки розпалило гнів мера, і він вибухнув грубою лайкою. Жюльєн не дуже приховував нищівні погляди на пана та пані де Реналь. Але тільки пані Дервіль помітила, скільки в очах Жюльєна люті та безмежної зневаги. «Безперечно, саме такі хвилини приниження створюють робесп'єрів».

Усі вийшли в сад, і Жюльєн опинився між двома подругами, які взяли його під руки. Вони говорили йому якісь милі речі, але «він зневажав цих двох жінок та всі їхні ніжні почуття».

Між іншим, пані де Реналь сказала, що її чоловік наказав перетрусити матраци в усьому будинку. Жульєн якось дивно глянув на неї і тихо попросив, щоб пані де Реналь знайшла в його кімнаті в кутку матраца коробочку з портретом і сховала її. Він наполягав, щоб жінка не дивилася на портрет, бо то його таємниця.

Пані де Реналь думала, що у коробочці портрет жінки, яку любить Жульєн. Насправді там був портрет Наполеона, якого юнак обожнював.

Шляхетне серце та малі стани

Жульєн зустрів пана де Реналя в домі і злісно попередив того, що піде з цього дому, якщо ще раз почує про зневажання своїх обов'язків. Замість перепросити пан де Реналь збільшив плату гувернеру. Він вирішив, що Жульєна переманює до себе пан Вально, і хотів щось перешкодити цьому.

Жюльєн вирушив на сповідь до пана Шелана, але пішов у гори, щоб подумати, чого так злякався пан де Реналь, що збільшив йому платню.

"Чисте гірське повітря наповнило його душу спокоєм і навіть радістю".

Повертаючись, Жульєн зустрів пана Вально, якому розповів, що йому збільшили платню.

Увечері Жюльєн пішов у сад, де на нього вже чекали пані Дервіль та пані де Реналь. Він намагався заволодіти рукою пані де Реналь, але «після деякого вагання її вирвали».

Підійшов пан де Реналь, почав нудно говорити про політику, а Жульєн повторив маневр і заволодів рукою пані де Реналь, хоча її чоловік був за чотири кроки від них.

Пані де Реналь відчувала, що любить Жульєна. Це почуття було новим для неї, і вона розгубилася від пристрасті, не пізнаної до нього досі.

Жюльєна було приємно тримати руку цієї чарівної жінки, ніжно цілувати її в темряві саду, але він із задоволенням пішов у свою кімнату, де на нього чекала недочитана книга.

«Пані де Реналь не могла заснути. Вона переживала на думці рай, що охопила її, коли відчула, як Жюльєн укриває її руку пристрасними поцілунками». Але її душа час від часу поринала в безодню жахливих мук, адже вона, заміжня жінка, чинила гріх, люблячи іншого чоловіка. Від цих думок їй стало погано.

Подорож

Наступного дня Жюльєн відпросився на три дні. Перед від'їздом він хотів побачити пані де Реналь і вийшов у садок. Через деякий час вона прийшла, і Жюльєн був зачарований красою схвильованої жінки. Але її обличчя було підкреслено холодним. Жюльєн вирішив, що його зневажають; він відчув палку досаду, нічого не сказав про від'їзд, вклонився і пішов.

Жюльєн весело йшов стежкою в гори до свого друга лісоторгівця Фуке. "На майже прямовисному схилі однієї зі скель він помітив невеликий грот". Жульєн забрався в цей грот і відчув себе абсолютно вільним та щасливим. «У безмежній темряві, яка обступила його, душа його поринула у споглядання картин його майбутнього життя в Парижі». Він мріяв про жінку з високою душею, котра любить його. А він розлучається з коханою тільки для того, щоб покрити себе славою і стати ще гіднішим за її кохання».

Жульєн переночував у гроті, а вранці пішов до Фуки і розповів другові про сварку з паном де Реналем. Фуке запропонував Жульєнові стати його компаньйоном. Але Жюльєн відмовився, бо ця пропозиція закривала йому шлях до слави.

Ажурні панчохи

Жульєн три дні не згадував про пані де Реналь. Повертаючись у замок, він із задоволенням думав про пропозицію Фуке, яка давала йому можливість розбагатіти та відчути себе незалежною.

«Весь час, поки Жюльєн був відсутній, пані де Реналь несказанно страждала: муки її були різні, але однаково нестерпні».

Перед його приїздом пані де Реналь одягла ажурні панчохи, нову сукню із модної тканини. Пані Дервіль помітила ще й те, що, розмовляючи із Жульєном, її подруга блідла, а її очі, сповнені тривоги, були прикуті до юного гувернера».

Увечері в темному саду Жюльєн хотів скористатися своїм привілеєм, взяв пані де Реналь за руку, відчув потиск її руки, «проте це зовсім не було йому приємно». Він не міг повірити в щирість почуттів цієї чарівної жінки, адже йому здавалося, що вона завжди бачить його в образі робітника хлопця, який, почервонівши до самого волосся, стояв біля дверей будинку, не наважуючись зателефонувати».

Англійські ножиці

Пропозиція Фуке зробила Жульєна нещасним; він не міг вибрати щось одне, а тому вирішив продовжувати інтрижку з господаркою, «склав собі докладний план кампанії та записав його собі на папері». Цей дурний план пригнічував живий розум Жюльєна. Він часто не знаходив відповіді на прості питання, а тому пані де Реналь вважала, що «в нього такий вигляд, ніби він усе обмірковує і кожен вчинок розраховує наперед».

Жульєн поклав собі в обов'язок виправити свою незручність перед пані де Реналь «і, обравши вдалу хвилину, коли вони переходили з однієї кімнати в іншу, скоряючись на цьому обов'язки, поцілував її». Ця недоречна витівка страшенно налякала і обурила жінку. «І вся її чеснота повернулася до неї, бо кохання затьмарилося». Але Жюльєн продовжував здійснювати свій план спокуси. Однак він добре бачив, що йому зовсім не вдається бути не тільки спокусливим, а й просто ввічливим.

Після сніданку всі зібралися у вітальні, і ось тут наш герой не знайшов нічого кращого, як трохи наступити на маленьку ніжку пані де Реналь. Вона злякалася, але ніби ненароком упустила на підлогу ножиці, клубок вовни, голки, для того, щоб Жульєнов жест міг здатися незграбною спробою підхопити все начиння для вишивання. Це обдурило всіх, окрім пані Дервіль. Вона добре розуміла, що означають ці жести.

Жульєн, що ніколи не мав коханки, уперто грав роль Дон Жуана весь день. Почуваючись несосвітеним дурнем, «він сказав пану де Реналю, що йде у Вер'єр до кюри».

Пана Шелана звільнили, і його місце зайняв вікар Маслон. Допомагаючи хорошому кюрі перебиратися в нове житло, Жульєн вирішив написати Фуке, що він побачив несправедливе ставлення до священиків, а тому для порятунку його душі краще відмовитиметься від сану і погодитись на пропозицію друга.

Жюльєн хотів залишити собі вихід, щоб мати можливість зайнятися торгівлею, якщо сумна обережність переможе в ньому героїзм».

Крик півня

Коли Жюльєн пішову Вер'єр, всі помилки були забуті. Увечері він раптом з неймовірною сміливістю повідомив пані де Реналь, що прийде до неї в кімнату о другій годині ночі. Говорячи це, він тремтів від страху, що вона погодиться. пригнічувала його», і він хотів би замкнутись у себе в кімнаті, щоб не бачити цих дам».

Пані де Реналь страшенно обурилася, і в її відповіді «йому виразно почулося слівце "фе"».

Коли опівночі всі розійшлися, Жульєн із похмурою впевненістю вирішив, що пані Дервіль та пані де Реналь його глибоко зневажають. Від цих думок він не міг заснути і «почувався глибоко нещасним, коли раптом на замковому годиннику пробило дві години».

"Цей звук пробудив його так само, як крик півня пробудив святого Петра". Жюльєн ще ніколи так себе не примушував, як тепер. Його коліна підкошувалися, коли він йшов повз кімнату пана де Реналя, який голосно хропів.

У кімнаті пані де Реналь горіло світло. Страх Жульєна був такий великий, що він «забув усі свої честолюбні плани і став самим собою». У відповідь на закиди переляканої жінки він кинувся до її ніг, обхопив її коліна і розридався.

За кілька годин Жюльєн вийшов із кімнати, пані де Реналь. Він був щасливий, але й у найсолодші миті близькості «він ні на хвилину не дозволяв собі забути про свій «борг» і намагався відігравати роль підкорювача жіночих сердець». Жюльєн був схожий на шістнадцятирічної дівчини «з чарівним кольором обличчя, яка, їдучи на бал, по дурості накладає на щоки рум'яна».

Смертельно злякана появою Жюльєна, пані де Реналь «вважала себе зниклим навіки жінкою і, щоб відігнати від себе привид пекла, обсипала Жульєна найпалкішими ласками».

Жульєн, повернувшись у свою кімнату, «був у тому стані здивування та розгубленості, що опановує душу людини, щойно домоглася того, чого давно прагнула».

На наступний день

Вранці за сніданком поведінка Жульєна була бездоганною. А пані де Реналь «не могла на нього дивитися, не червоніючи, і в той же час їй не можна було прожити й хвилини, не глянувши на нього». Ідучи зі їдальні в сад, вона схопила і потиснула руку Жюльєна, а «він глянув на неї палким поглядом». Ці таємні знаки не помітив пан мер, але добре роздивилася пані Дервіль. Протягом цілого дня вона дошкуляла подрузі натяками на небезпеку, але тільки набридла їй. Увечері пані Дервіль сіла між закоханими, і ця перешкода збільшила хвилювання пані де Реналь. Вона раніше пішла до своєї кімнати і дві години очікування були для неї немов два століття тортур. Але о першій ночі Жюльєн прослизнув у кімнату своєї коханки.

Цієї ночі він уже не грав роль. «У нього розплющились очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути». Жюльєна сподобалося, що пані де Реналь пригнічує різниця у віці між ними, але він не розумів її страждань.

«Минуло кілька днів, і Жюльєн закохався з усім запалом юності». Він навіть зізнався пані де Реналь у своїх юнацьких побоюваннях, і це викликало новий спалах кохання Жінки. «Я могла б одружитися з таким чоловіком і жити з ним, наче в раю», - часто думала вона, схилившись на юнацьке плече. Вона вчила його безлічі всіляких життєвих дрібниць і правил, підносячи його до свого високого становища, і була дуже щаслива. «Лише пані Дервіль зовсім не виявила подібних почуттів». Переконавшись, що її мудрі поради лише дратують подругу, вона раптом покинула Вержі. «Після від'їзду подруги пані де Реналь майже цілі дні проводила віч-на-віч зі своїм коханцем».

Перший помічник мера

Якось увечері Жюльєн необережно заговорив про те, що за часів правління Наполеона молоді французи мали змогу здобути освіту, а зараз відсутність грошей стає причиною нещасть бідняків. Пані де Реналь вважала, що такі думки можуть бути тільки у слуг, і насунула брови. Гроші для нього не мали жодного значення, адже вона була дуже багата. Ці насуплені брови завдали першого удару ілюзіям Жульєна. Він зрозумів, що вона з ворожого табору, який не допустить, щоб якийсь бідолаха зробив кар'єру. «В її оточенні всі повторювали, що треба побоюватися появи нового Робесп'єра саме з-поміж тих надто добре освічених юнаків із нижчих верств».

«Жульєн більше вже не наважувався щиро висловлювати свої мрії». Тепер він вирішив спокійно міркувати про все. Йому спало на думку, що пані де Реналь буде безпечніше приходити до нього, ніж йому до неї. Але в нього були книги, які він розгортав лише вночі, чекаючи на побачення. З цих книг та з виховання, яке проводилося люблячою жінкою, Жюльєн дізнався багато корисного про світське суспільство, про інтриги, що плутаються навколо безансонського префекта. Привілейоване суспільство було глибоко зацікавлене, щоб посада старшого помічника дісталася пану де Муаро, який мав три будинки на королівському тракті. Вони підлягали зносу. Якби пану де Муаро пощастило б з посадою, його будинки та будинки інших заможних городян були б лише трохи перебудовані та стояли б ще сто років.

Якось Жюльєн дізнався про якийсь врятований заклад для чоловіків, до якого кожен вносить двадцять франків, і де всі члени закладу звертаються один до одного на «ти». У засіданнях щоп'ятниці брали участь і високоповажні городяни, і їхні слуги.

Час минав, почуття між закоханими розгорялися все зіграти партію як лайку. Діти могли помітити їхні лагідні погляди, інтимні жести, тому коханцям доводилося бути особливо уважними. Пані де Реналь часто ловила себе на думці, що любить Жульєна, як свою дитину. І хоча поки їй доводилося відповідати на його наївні хлоп'ячі питання, «вона уявляла його собі татом, то першим міністром, як Рішельє».

Король у Вер'єрі

Третього вересня кінний жандарм проскакав Вер'єром. Він повідомив, що в неділю до міста прибуде король. Пан де Реналь зайнявся організацією почесної варти, а її командиром призначив пана де Муаро. Дружини лібералів просили пані де Реналь посприяти, щоб мер призначив їх. чоловіків до почесної варти, а закохана жінка задумала нечувану річ: «вона добилася у пана де Муаро і в суперпрефекті де Можірона, щоб Жульєна призначили до почесної варти, хоча на це місце претендували п'ять чи шість юнаків із сімей багатих фабрикантів...» Пан Вально, який ненавидів Жульєна, погодився дати йому одного зі своїх нормандських коней. Пані де Реналь хотіла вразити коханця костюмом. у Безансоні.

Новий кюре не хотів допустити присутності на церемонії опального Пана Шелана, і пану де Реналю довелося доводити кюре, що супроводжує короля маркіз де ла. Моль, який "вже тридцять років знає абата Шелана". Якщо він дізнається про опалу Шелана, то сам піде в будиночку старого. Все закінчилося тим, що Шелану відправили запрошення "брати участь в урочистій церемонії". Пан Шелан зажадав, щоб Жюльєн супроводжував його у числі іподияконів.

З раннього ранку в неділю вулиці Вер'єра наповнилися тисячами городян і селян. Десь о третій годині загули всі дзвони: король вступив на територію департаменту. Почесна варта рушила. У дев'ятій лаві першим їхав «дуже красивий, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг дізнатися». Раптом хтось вигукнув, що це син тесля Сореля, і в натовпі зчинився переполох. у почесну варту призначено «майстерню», «гувернера», «мужицьку виродку».

Тим часом Жюльєн почував себе найщасливішою людиною у світі. "Він уявляв собі ад'ютантом Наполеона, мчитися в атаку на ворожу батарею".

Його величність мав після обіду вирушити на поклоніння мощам святого Климента. Жульєн, зітхаючи, перевдягся у свій старенький чорний костюм, сів на коня і за кілька хвилин опинився в Бре-ле-О. Навколо відбудованого під час Реставрації старого абатства юрмився десятитисячний натовп. Святу реліквію мав показати королю молодий єпископ агдський, племінник пана де ла Моля. “Але зараз цього єпископа ніде не могли знайти”. Зухвалі лакеї єпископа не пустили до нього навіть пана Шелана, який був ректором капітула Бре-ле-О і «мав привілей входити щоразу до. єпископа своєї церкви».

«Горда Жульєнова натура обурилася з зухвалості лакеїв». Він так рішуче кинувся в келію, де був єпископ, що слуги не наважилися зупинити його. Жюльєн побачив молодого єпископа в похмурому залі перед великим дзеркалом, «Правою рукою він діловито роздавав благословення у бік дзеркала». Тільки пізніше Жюльєн зрозумів, що єпископ, який був старший за нього на шість чи вісім років, просто вчився роздавати благословення.

Жульєн, як обличчя, приставлене до абата Шелана, ніс балдахін для короля і був за шість кроків від його величності під час молитви перед вівтарем у маленькій каплиці.

Після служби пан де ла Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. Перед від'їздом король відвідав будинок мера.

Думати - значить страждати

Забираючи в кімнаті, де гостював пан де ла Моль, Жюльєн знайшов листа, який написав до маркіза пан де Шолен. Це було прохання дати йому місце завідувача вер'єрської лотерейної контори.

Цей лист показував Жюльєна шлях, яким йому треба йти.

Через тиждень після від'їзду короля від пересудів, смішних пліток, об'єктами яких були король, єпископ, маркіз де ла Моль, бідолаха Муаро, який впав з коня перед каретою короля, залишилися лише балачки про непристойну безсоромність, з якою «проштовхнули» до лав почесної варти. цього Жюльєна Сореля, сина тесляра».

Сім'я мера повернулася до Вержі, а невдовзі тяжко захворів маленький хлопчик, Станіслав-Ксав'є. «Пані де Реналь раптом пронизали жорстокі докори совісті». Вона стала дорікати собі за любов до Жюльєна, вважаючи, що це Боже покарання за злочин перелюбу. Вона довела себе до того, що готова була зізнатися чоловікові у своїй гріховній любові до гувернера. І ніякі розумні докази Жульєна не тільки не заспокоювали, а навпаки, дратували її. Юнак розумів її статки і любив ще більше за те, що вона все-таки любила його, навіть думаючи, що цим вбиває свого сина. Пані де Реналь хотіла своїми стражданнями та відмовою від любові покаятися перед Богом, але сльози та вмовляння Жульєна змінили її рішення розповісти все чоловікові.

Станіслав став потроху одужувати, і щастя закоханих «відтепер стало піднятим, а полум'я, сушило їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися шаленим поривам... Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин».

Якось Еліза пішла у Вер'єр і зустріла пана Вально, що був дуже сердитий на Жюльєна. Саме від покоївки пан Вально дізнався образливу для себе новину: найблискучіша в окрузі жінка, якій він протягом шести років проявляв стільки уваги», і все це бачили, «взяла собі в коханці того ремісника, що представляє собою гувернера».

Того ж вечора пан де Реналь отримав анонімний лист, у якому найдокладніше сповіщали про те, що відбувається в його будинку».

Анонімні листи

Жюльєн бачив, як пан де Реналь читав листа, люто поглядаючи на гувернера, а тому вирішив, що сьогодні йому не слід зустрічатися з коханкою. А вранці він отримав записку, в якій пані де Реналь писала про своє кохання та про свої підозри щодо автора анонімки: це був пан Вально. Щоб відвести від себе підозру, вона пропонувала Жюльєна написати ще один анонімний лист, уже на її адресу, в якому було б сказано, що автор знає про її гріх і пропонує назавжди порвати з сільськістю. Цей лист має бути написаний на папері пана Вально.

Потім пані де Реналь віддасть цього листа чоловікові і переконає його, що пан Вально мститься їй за нелюбов і відразу до нього.

За її хитромудрим планом Жульєн мав виїхати до Вер'єра, влаштуватися там, потоваришувати з усіма, навіть із лібералами. Нехай у Вер'єрі думають, що він «має намір влаштуватися гувернером у пана Вально або в когось іншого». Пані де Реналь була впевнена, що її чоловік ставитиметься до Жюльєна так, як йому вкаже громадська думка».

Діалог із володарем

Цілу годину Жюльєн майстрував анонімного листа. Пані де Реналь просто, рішуче взяла його, поцілувала дітей та швидко пішла. Жюльєн був вражений величним спокоєм своєї коханки.

Пан де Реналь, отримавши анонімний лист, зазнав страшного потрясіння. Він тепер боявся зізнатися собі, що зовсім не має друзів, з якими міг би порадитися. Фалькоса і Дюкро, друзів дитинства, він відштовхнув від себе своєю пихатістю в 1814 році. "Вони були не з дворян, і він захотів покласти край тонові рівності, який встановився між ними з дитячих років".

У його душі вирувала буря. Він розумів, що більше не знайде собі такої розумної, красивої та багатої дружини, як Луїза. Якщо в сім'ї мера спалахне сварка, то з нього сміятиметься все місто. Але й прощати зраду не можна.

Після багатьох годин роздумів пан де Реналь вийшов у сад і раптом на алеї зустрів ту, якої нещодавно бажав смерті. Його дружина йшла із церкви. Вона подала йому листа. «Цю гидоту, - сказала вона, - мені передав... якийсь підозрілий суб'єкт. Я вимагаю від вас одного: щоб негайно відіслали до батька цього пана Жюльєна».

Пан де Реналь люто посминав цей лист і мовчки широкими кроками пішов геть. Пізніше між подружжям відбулася розмова, після якої пан де Реналь, повіривши в невинність дружини, дав Жюльєна відпустку з умовою, що той поїде до Вер'єра.

Так діяли 1830 року

Пан де Реналь наказав Жюльєна жити у домі пана Шелана. На третій день перебування в абата приїхав пан суперпрефект де Можірон, який довго вихваляв скромність напіврозжалуваного гувернера, а потім запропонував йому назавжди залишити роботу у пана де Реналя та перейти до друга чиновника виховувати його дітей. Жульєн дипломатично висловив свою вдячність за пропозицію, багато говорив про свою повагу до пана мера та до вер'єрського суспільства. «Жодному ще міністру-балакунові не вдавалося наговорити так багато слів, не сказавши при цьому так мало». від Жульєна чогось певного.

Пізніше Жюльєна передали запрошення на обід до пана Вально. Він, виявляючи шанобливість, прийшов раніше і застав цю значну особистість перед купою папок із справами. Густі чорні баки, неймовірна шевелюра, феска... величезна колиска, вишиті туфлі, масивні золоті ланцюжки...» викликали у Жульєна бажання побити ціпком цього провінційного грошового туза.

На обіді були збирач податків, акцизний інспектор, жандармський офіцер, двоє чи троє чиновників із дружинами, кілька багатих лібералів. Приймала гостей дружина Вально, одна з найзнатніших дам у Вер'єрі. «У неї було грубе мужоподібне обличчя, яке вона заради урочистого випадку густо нарум'янила...» Жульєн згадав про красу та вишуканість пані де Реналь. Слуги в пишних лівреях наливали дороге вино, а Жюльєна спало на думку, що тут, за стіною, сидять голодні жителі притулку. «Незважаючи на всю лицемірство, до якої він так часто вдавався, він відчув, як у нього по щоці скотилася велика сльоза». Він думав про чудові часи панування Наполеона, коли люди завойовували щастя у боях і боролися з підлістю. І його мрії перебив один із гостей, який попросив Жульєна продемонструвати знання латинської мови. Жюльєн сказав напам'ять уривки з Нового Завіту, перекладав латинські фрази. Гості аплодували та захоплено перешіптувалися. Обід закінчився, і перш ніж піти, "Жюльєн отримав чотири або п'ять запрошень на обід".

У їдальні напідпитку гості ще говорили про чудові здібності Жульєна, а він уже попрощався. Вийшовши за ворота, Жульєн із задоволенням вдихнуло свіже повітря. «Ну та компанія! – думав він. - Хай би вони дали мені навіть половину того, що крадуть, я б не погодився з ними жити».

Однак він став модним і, виконуючи наказ пані де Реналь, мав ще кілька разів бути присутнім на подібних обідах. «Серед натовпу цих нових для нього людей Жюльєн знайшов, як йому здалося, одну чесну людину: то був математик, на ім'я Ґро, якого вважали якобінцем».

Жюльєн був дуже обережний у висловлюваннях, виконував усі накази пані де Реналь, але дуже сумував за коханкою. І ось одного ранку вона приїхала до нього разом з дітьми. Це була нескінченно щаслива, хоч і коротка зустріч. Жульєн слухав щебетання дітей, дивувався ніжності їхніх голосів, простоті та шляхетності у всій їхній поведінці «і відчував потребу очистити свою уяву від усіх цих вульгарних манер, гидких вчинків та думок, серед яких змушений був існувати у Вер'єрі».

Пан де Реналь був незадоволений радісним настроєм сім'ї за його відсутності. Болюче самолюбство підказувало йому, що Жюльєн може стати в сто разів милішим для дітей, ніж він, господар будинку.

Пані де Реналь не звернула уваги на похмурий настрій чоловіка, їй спало на думку затриматися у Вер'єрі, і вона заявила, що хоче зробити покупки.

«Пан де Реналь залишив свою дружину в першій же галантерейній лавці, в яку вона зайшла: йому треба було відвідати декого. Повернувся він ще в похмурішому настрої, бо переконався, що ціле місто цікавиться ним та Жульєном». Усі хотіли знати, чи залишиться Жульєн учителем дітей мера за шістсот франків, «перейде на вісімсот – до пана директора притулку». Сам пан Вально прийняв пана де Реналя дуже холодно: «у провінції так рідко трапляються необачні вчинки, що з ними жорстоко розправляються».

Пан Вально був «під владою пана де Реналя, але був активнішим, далеко енергійнішим, ніж той, і, нічим не гребуючи, в усі втручався, невпинно до кого ходив, комусь писав... і, ні на що не претендуючи , зрештою похитнуло авторитет свого мера в очах церковної влади». Він добився визволення старого кюре Шелана, але опинився у повній залежності від старшого вікарія Фрілера, який «давав йому тепер доволі дивні доручення».

Пан Вально хотів зберегти за собою керівництво притулком, тому у боротьбі з мером шукав собі союзників навіть серед лібералів. «Ніколи самолюбство у боротьбі з найжадібнішою, дріб'язковою прихильністю до грошей не приводило людину до того жалюгідного стану, в якому був пан де Реналь» тепер.

Турботи чиновника

«Одразу після обіду вся родина поїхала до Вержі, але через день Жюльєн знову побачив їх усіх у Вер'єрі». Він зауважив, що пані де Реналь щось приховує від нього, адже за його появи часто переривалася розмова. , що вона хоче замінити його іншим коханцем, і він став холодним і стриманим.» І мова між подружжям йшла лише про продаж великого старого будинку.

"Жюльєн пішов на торги". Він стояв серед натовпу і прислухався до розмов. Якийсь чоловік був готовий дати за будинок вісімсот франків, але право на цей будинок отримав начальник канцелярії префектури пан де Сен-Жиро лише за триста тридцять франків. Усі розуміли, що пан де Сен-Жиро має дякувати за це пану Вально, і навіть мер не зміг цьому протистояти.

«Ввечері всі мовчазно сиділи біля каміна...» Раптом пролунав дзвінок, і до кімнати зайшов дуже гарний пан із пишними чорними баками». Це був знаменитий італійський співак синьйор Джеронімо, який привіз листа пані де Реналь від її кузена кавалера де Бовезі.

«Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення цього сумного вечора... Він заспівав з пані де Реналь невеликий дует. Потім зачарував усіх різними розповідями» про своє навчання у консерваторії та виступи у театрі.

«На другий день пан і пані де Реналь дали синьйору Джеронімо листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору». Після його від'їзду Жульєн часто на самоті думав про те, яку роль у житті людини відіграє випадок та добрі знайомства.

Сім'я пана де Реналя покинула ліси Вержі, а порядне товариство Вер'єра продовжував злословити про пані де Реналь та Жульєна. Ці чутки дійшли до пана Шелана, який силою свого авторитету намагався переконати юнака виїхати з міста. Пан де Реналь теж відверто поговорив із дружиною. Він зізнався їй, що громадська думка у Вер'єрі якось дивно налаштована, а тому треба зробити так, «щоб Жюльєн залишив Вер'єр і вступив до безансонської чи дижонської семінарії».

Пані де Реналь була у розпачі. Вона думала про те, що Жюльєн покохає іншу і забуде її. Але розлучення було неминучим. Жюльєн попросив у пана де Реналя рекомендаційні листи, і мер з радості звеличив усі його чесноти.

Пані де Реналь з цієї хвилини могла думати лише про одне: «Я бачу його востаннє».

Велике місто

Жульєн прибув до Безансона – одного з найкрасивіших міст Франції і, перш ніж поховати себе за стінами семінарії, вирішив спочатку оглянути високі стіни, глибокі рови, грізні гармати фортеці, а потім пообідати у кафе.

У просторій залі кафе на двох більярдах точилася гра. Гравці були високі, з тяжкою ходою, величезними бакенбардами, у довгих сюртуках. «Ці благородні нащадки давнього Бізонтія не розмовляли, а кричали, зображуючи із себе грізних воїнів».

«Дівчина, що сиділа за прилавком, звернула увагу на гарне обличчя юного провінціалу», що скромно стояв на порозі кафе. Вона звернулася до нього, і Жюльєн ввічливо замовив чашку кави з хлібом. Дівчина запросила його сісти за столик біля прилавка, поставила перед ним чашку, цукор та хліба. «Жульєн замріявся, порівнюючи в умі красу цієї веселої білявої дівчини з деякими спогадами, що хвилювалися, які раз у раз виникали перед ним».

Красуня Аманда уважно дивилася в очі Жюльєна і, здається, зрозуміла причину його збентеження: він опинився у великому місті без знайомих. Дівчина написала свою адресу на картці і передав її Жюльєна, який сказав, що шалено закохався в неї. «Він цитував зачаровану мадемуазель Аманді «Нову Елоїзу» і був щасливий від власної хоробрості», як раптом один із її коханців з'явився у дверях кафе».

Він підійшов до прилавка, безцеремонно налив собі склянку горілки і втупився у Жульєна. Хлопець «схопився, не пам'ятаючи себе від люті, але не знав, як почати сварку». Аманда стала між чоловіками і не дала розгорітися сварці.

Нарешті Жюльєн пішов. «Він пробув у Безансоні всього кілька годин, а йому вже було за що докоряти собі».

Семінарія

«Ще здалеку Жюльєн побачив на дверях залізний позолочений хрест». Семінарія лякала його, вважалася йому земним пеклом, з якого вже не вийти. «Зрештою він наважився зателефонувати». Хвилин за десять двері відчинив дуже дивний священик із зловісним обличчям і мовчки повів юнака до ректора семінарії пана Пірара. У Жульєна шалено билося серце, підгиналися ноги, «він би заплакав, але не смів». Вони увійшли до теплої кімнати. Біля столу сидів чоловік у зношеній сутані і щось писав. Раптом він підняв голову, і Жюльєн побачив довге обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на лобі, мертвенно блідому. Між цими червоними щоками та білим лобом блищали маленькі чорні очі, які могли б злякати й хороброго. Густе, гладке і чорне, як смоль, волосся облягало величезне чоло». Від страху перед цим чоловіком Жульєн раптом знепритомнів. Прийшовши до тями, юнак побачив, що абат Пірар читає листи пана Шелана, в якому той характеризував Жульєна як дотепну людину.

Пан Пірар звернувся до Жюльєна латинською мовою, і юнак гідно витримав іспит з теології, логіки та Святого Письма, але виявив повне незнання вчення отців церкви. Ректор наказав воротареві відвести Жульєна в окрему келію; "це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку".

Світ, або те, чого бракує багатієві

Вранці Жюльєн спізнився на сніданок. Наглядач його суворо посварив, і він не виправдовувався, а схрестив руки на грудях і сказав з засмученим виглядом: «Згрішив, преподобний отче».

Семінаристи, яких Жюльєн поклав собі розглядати як ворогів, зрозуміли, що цей новенький не новачок у справі.

«Усі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно», були дуже необачними: духовником він обрав абата Пірара; показав себе добрим учнем, що у семінарії сприймалося всіма дуже негативно; був мовчазним, а всі думали, що він зарозумілий.

Листи до Жюльєна не доходили: їх читав та спалював абат Пірар.

Якось до нього приїхав Фуке. Друзі довго розмовляли. І раптом Фуке сказав, що пані де Реналь «вдалася в найглибше благочестя... у найгарячішу побожність».

Приїзд Фуке і розмову з ним навели Жюльєна на думку, що з самого початку свого перебування в семінарі він тільки те й робив, що помилявся. Він обмірковував кожен крок свого життя, але не дбав про деталі. Безліч дрібних похибок створили йому репутацію «вільнодумця», адже він думав замість того, щоб сліпо підкорятися авторитету. «Відтепер увага Жюльєна була завжди насторожею. Він повинен був зображати з себе зовсім іншу людину». Але й після багатьох місяців невпинних зусиль Жульєна його манери зовсім не свідчили про сліпу віру.

Найбільш грубі мужики-семінаристи відчували повагу до грошей, багатства, уряду. Спочатку Жюльєн їх зневажав, але нарешті відчув жаль: ці хлопці з дитинства знали лише злидні. Вони були переконані, що духовне звання дасть їм можливість добре обідати та мати взимку теплий одяг.

Якось Жульєна викликав ректор. У руках абат Пірар тримав гральну картку з адресою Аманди. Жюльєн зрозумів, що її викрали донощики абата Кастанеда, заступника ректора. Спокійно витримавши грізний погляд абата Пірара, Жюльєн розповів, що це адреса незнайомої жінки, господині кафе, яка пошкодувала його та погодилася допомогти.

Все, що він сказав, було ретельно перевірено. Абат Пірар попередив Жульєна, що зберігати цю адресу – велика необережність, що може зашкодити і за десять років.

Перший життєвий досвід

У семінарії Жульєн залишався сам, як човн, покинутий серед океану. «Це була найважча пора його життя». Під час уроків викладачі доводили семінаристам, що уряд - це влада, яку треба поважати самим і вчити паству підкорятися цій владі. Учні мріяли про одне - дістати прибуткову парафію. Вони розповідали історії про знайомих священиків, які отримували місця підлабузником, вмінням вчасно догодити. «Жюльєн бачив, як з'являється у них ідея другого бога, але бога далеко могутніша і страшніша, ніж перший. Цим богом був тато».

Щоб викликати до себе повагу, Жюльєн розповів семінаристам все, що знав із книг про тата. Але «їм не сподобалося, що він краще за них викладає їхні власні думки». Вони пліткували про Жульєна, називали його Мартін Лютер.

Процесія

«Як Жюльєн намагався прикидатися нікчемним і дурним, він не міг нікому догодити, бо надто відрізнявся від інших». Тільки викладач риторики абат Ша-Бернар був обдурений готовністю Жульєна «всьому вірити і дурити себе». Часто після лекції він приймав юнака під руку, ходив з ним до саду і розповідав про різні соборні прикраси, бо був розпорядником церемоній у соборі.

Якось увечері Жульєна покликали до абата Пірара, який наказав юнакові йти до абата Ша-Бернара, аби допомогти прикрасити собор до свята. Це був перший вихід Жульєна до міста, як він вступив до семінарії.

Абат Я зустрів Жульєна на паперті дорогого серцю собору, готичні пілони якого треба було задрапірувати червоним дамаску. Ось коли Жюльєна знадобилася його спритність. Він ніби літав з одного сходу на інше, виконуючи важку роботу. Насамкінець треба було закріпити п'ять величезних пензлів із пер на великому балдахіні над головним вівтарем. Дістатись туди можна було тільки старим дерев'яним карнизом на висоті сорока футів. Ніхто не хотів ризикувати, адже карниз, можливо, підточений шашелем. І тоді Жюльєн дуже спритно заліз по сходах і закріпив кисті. Абат Я розчулено сказав, що ще ніколи його собор не був так красиво прикрашений.

Коли задзвонили до свята, абат Я поставив Жюльєну стерегти церкву від злодіїв. Пахощі ладану та рожевих пелюсток, урочисті звуки великого дзвону викликали в душі юнака хвилю тепла. Він повністю віддався своїм мріям у порожній церкві. І раптом Жюльєн помітив двох жінок, які стояли навколішки у сповідальне. Він підійшов ближче. Одна з жінок повернула голову, почувши кроки Жульєна, голосно скрикнула і знепритомніла. «І тієї ж миті Жюльєн побачив плечі та шию зомлілої дами. Добре знайоме йому кручене намисто з великих перлин вразило його зір». Це була пані де Реналь! Другою жінкою була пані Дервіль. Побачивши Жюльєна, вона владно сказала, щоб він йшов геть, поки пані де Реналь не прийшла до тями. Розгубившись, Жульєн послухався і відійшов.

Перше підвищення

Жюльєн ще не зовсім оговтався після зустрічі в соборі, коли одного ранку його покликав до себе суворий абат Пірар. Він сказав, що в цілому задоволений поведінкою Жульєна, хоча той іноді буває необережним і дурним. І в нього є іскра, якої не слід нехтувати, тому абат призначив Жульєна репетитором з Нового і Старого Завіту. Почувши це, Жульєн зазнав щирого пориву: «він підійшов до абата Пірара, взяв його руку і підніс її до уст». Голос ректора зрадив його і тремтів, коли він зізнався у прихильності до Жюльєна, адже посада вимагає від нього неупередженого ставлення до всіх учнів.

«Жульєн так давно не чув дружніх слів... що розридався. Абат Пірар обійняв його. Це була солодка хвилина для обох.

Тепер ситуація змінилася: Жульєн обідав сам, він мав ключ від саду L міг там гуляти, і ненависть семінаристів значно послабшала.

«З того часу, як Жюльєн отримав нове призначення, ректор семінарії відверто уникав розмовляти з ним без свідків... Незмінне правило суворого Пірара було таке: коли, на вашу думку, людина чогось варта, намагайтеся перешкодити їй у всіх її бажаннях і прагненнях. . Якщо вона має справжні переваги, то зможе подолати чи оминути всі перешкоди».

«Надійшли іспити. Жюльєн відповідав блискуче...» У семінарії закладалися, що він буде першим і в загальному екзаменаційному списку, але наприкінці іспиту один хитрий екзаменатор заговорив з ним про Горацію та Вергілію, і Жюльєн, забувши, де знаходиться, почав цитувати цих світських авторів. Ця підла підступ екзаменатора призвела до того, що сам абат де Фрілер поставив своєю рукою біля імені Жюльєна № 198. «Де Фрілер із насолодою робив цю неприємність своєму ворогові, янсеніту Пірару».

За кілька тижнів Жюльєн отримав з Парижа листа та п'ятсот франків від імені Поля Сореля. Юнак вирішив, що це подарунок від пані де Реналь. Але ці гроші були від маркіза де ла Моля.

Багато років тому абат де Фрілер купив половину маєтку, другу половину якого отримав у спадок пан де ла Моль. Між двома високими особами виникла суперечка, потім – судовий процес. Пан де ла Моль звернувся за порадою до абата Пірара. Пан Пірар познайомився зі справою та виявив, що правда на боці пана де ла Моля. Між ними зав'язалося ділове листування, яке згодом вилилося в дружбу. Щоб хоч чимось насолити абату де Фрілеру та підтримати пана Пірара, який нізащо не взяв би грошей, маркіз надіслав п'ятсот франків його улюбленому учневі.

Незабаром абат Пірар отримав листа від пана де ла Моля, в якому маркіз запрошував янсеніта до Парижа і пропонував йому посаду в одній із найкращих парафій на околицях столиці.

«Суворий абат Пірар, сам того не підозрюючи, любив свою семінарію, де було повно ворогів, семінарію, якій було присвячено всі його думки протягом п'ятнадцяти років». Він довго розмірковував, але все ж таки вирішив прийняти пропозицію маркіза. Абат написав листа де ла Молю і склав для єпископа послання, в якому розповів про всі мерзенні дрібні причіпки пана де Фрілера. Це послання мав відвезти Жюльєн. Монсеньйор єпископ обідав. «Таким чином, Жюльєн передав лист до самого пана де Фрілера, якого не знав в обличчя».

Абат безцеремонно роздрукував листа, адресованого єпископу. Поки він читав, здивований Жюльєн встиг придивитися до нього. Пан де Фрілер був дуже гарний, але у його рисах проступала надзвичайна хитрість та криводушність. «Згодом Жюльєн дізнався, у чому полягав особливий талант абата де Фрілера. Він умів розважати єпископа...» та «вибирав кісточки з риби, яку подавали монсеньйорові».

Єпископ безансонський, людина з випробуваним у довгих еміграціях розумом, «мав понад сімдесят п'ять років і не дуже переймався тим, що буде через десять років». Він запросив Жульєна на обід, щоб докладно розпитати про абата Пірара та семінарію. І спочатку йому захотілося дізнатися про навчання Жюльєна. Він поставив юнакові кілька питань із догматики, потім перейшов до світської літератури і був вражений знаннями Жульєна. Майже опівночі єпископ відправив юнака до семінарії, подарувавши йому вісім томів Тацйта.

До другої години ночі абат Пірар розпитував Жюльєну про те, що говорилося в єпископа. А вранці усі семінаристи знали про подарунок монсеньйора. «З цієї хвилини вже ніхто не заздрив йому, всі відверто підлещувалися до нього».

«Десь опівдні абат Пірар залишив своїх учнів, звернувшись перед тим до них із суворим настановою», але «ніхто у семінарії не поставився серйозно до промови колишнього ректора. Ніхто в Безансоні не вірив, що можна добровільно відмовитись від посади, яка давала змогу розбагатіти».

Честолюбець

«Абата вразила благородна зовнішність і мало не жартівливий тон маркіза». Майбутній міністр прийняв пана Пірара «без усіх церемонних уподобань великого вельможі», які були лише марною тратою часу.

Маркіз розпитав абата Пірара про справи у Франш-Конті, розповів про власні справи, поскаржився, що поруч із ним немає людини, яка б вела його листування. Подумавши трохи, пан Пірар запропонував де ла Молю прийняти секретарем Жульєна.

За кілька днів після від'їзду абата Пірара Жюльєн отримав листа з вимогою виїхати до Парижа. Перш ніж назавжди залишити Вер'єр, він вирішив ще раз побачитися з пані де Реналь. Пізно вночі юнак заліз сходами до кімнати коханої, але зустрів холодний прийом. Пані де Реналь каялася у злочині перелюбу, щосили чинила опір любові, якій дихало кожне слово Жульєна, відштовхувала його руки від себе. І все змінилося, коли Жюльєн розповів, що їде до Парижа назавжди. «Вона забула про небезпеку, яка їй загрожувала від чоловіка, бо її лякала набагато більша небезпека – Жульєнові сумніви щодо її кохання» та його від'їзд. Це була ніч рай. Вранці вони втягли сходи в кімнату, щоб Жюльєн міг залишитися. Пані де Реналь цілий день годувала свого коханого, намагалася надовго залишатись у кімнаті, і це викликало підозри чоловіка. Увечері закохані вечеряли, коли «раптом хтось щосили задерши двері почувся розгніваний голос пана де Реналя. Жульєнові довелося напівроздягненим стрибати з вікна туалетної кімнати пані де Реналь.

ЧАСТИНА ДРУГА

Радості сільського життя

Жульєн їхав до Парижа поштовою каретою і уважно слухав розмову двох знайомих чоловіків. Сен-Жиро розповідав Фалькозу, що чотири роки тому, прагнучи простоти та щирості, яких немає в Парижі, вирішив купити чарівний особняк у горах у Рони. Його добре прийняли сусідні дрібні поміщики та сільський вікарій. Але незабаром у нього почали вимагати гроші на якісь благочестиві товариства, а коли він відмовився давати, то отримав прізвисько «нечестивець». Далі посипалися неприємності: вікарій не благословляв його поля, селяни отруїли рибу в ставку, муляр і стельмах обманювали його, ліберали вимагали голосувати за незнайому людину. І ось тепер Сен-Жиро продає маєток і тікає від сільського життя до Парижа, де може сховатися від усіх неприємностей у квартирі на п'ятому поверсі вікнами на Єлисейські Поля.

Слухаючи все це, Жульєн несміливо вказав Сен-Жиро на приклад пана де Реналя, але у відповідь отримав новий вибух емоцій щодо мера Вер'єра, пройдисвіта Вально та інших мешканців міста.

«Жюльєн не відчував особливого хвилювання, коли вдалині з'явився Париж, повітряні замки майбутнього відступали в його уяві перед живими спогадами про двадцять чотири години, щойно проведені у Вер'єрі». У будинку пана де ла Моля Жульєна зустрів абат Пірар, який холодно пояснив , що він житиме в будинку найбільшого вельможі Франції і вестиме листування, розповів про сім'ю маркіза.Дев'ятнадцятирічний син пана де ла Моля граф Норбер - «справжній денді, вітреник, який опівдні не знає, що робитиме о дві години. хоробрий, воював в Іспанії».

Дружина маркіза де ла Моля - «висока білява жінка, дуже побожна, горда, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна... Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах, - це мати у своєму роді предків, які брали участь у хрестових походах».

Вступ у світ

Жюльєн був у захваті від будинку маркіза де ла-Моля, але абат Пірар остудив гарячість юнака, сказавши, що в цьому будинку на нього чекають важкі випробування.

В одній із кімнат «сидів сухенький чоловічок з живими очима, у білявій перуці». Жюльєн ледве дізнався в ньому пихатого вельможу, якого він бачив в абатстві Бре-ле-О. Вони поговорили якихось три хвилини. Коли Жюльєн та абат Пірар вийшли, священик сказав, що сміливість погляду юнака видалася йому не дуже чемною.

Абат повіз Жульєна до кравця, потім до інших майстрів, щоб замовити одяг, взуття та сорочки. Повернувшись до особняка, Жюльєн опинився у величезній бібліотеці, де було безліч розкішно оправлених книг.

Через деякий час пан де ла Моль завів його у вітальні, сяяла позолотою. Тут було кілька незнайомих людей. Маркіз представив юнака високій і величній дамі - пані де ла Моль, яка ледь глянула в його бік.

«О пів на сьому до кімнати зайшов гарний юнак з вусиками, дуже блідий і стрункий; у нього була маленька голівка». То був граф Норбер де ла Моль.

Сіли за стіл. Навпроти Жюльєна села «молода особа, дуже світла блондинка, дуже струнка» з гарними очима, які, однак, «відбивали велику душевну холодність». То була мадемуазель Матильда, дочка маркіза.

Гості, мабуть, уже чули від маркіза про освіту Жульєна, «бо один із них почав розмову з ним про Горацію». Юнак почував себе абсолютно спокійно, вдало відповідав, і «цей своєрідний іспит вніс деяке пожвавлення в надто серйозний настрій за обідом». Жюльєн сподобався суспільству.

Перші кроки

Наступного ранку Жюльєн переписував листи в бібліотеці, коли туди зайшла через потаємні дверцята мадемуазель Матільда. Вона здалася Жюльєна суворою і гордою.

О третій годині з'явився граф Норбер. Він був дуже люб'язний і запропонував Жюльєна проїхатися верхи. На прогулянці Жульєн упав з коня, а за обідом сам розповів про цю пригоду. «Мадемуазель Матильда даремно стримувала сміх; нарешті вона без церемоній почала розпитувати про подробиці».

Наступного дня в бібліотеці Жюльєн застав якогось молодого чоловіка, «юнак був дуже ретельно одягнений, але на вигляд хтивий, із заздрісним поглядом». То був Тамбо, племінник академіка, приятеля пані де ла Моль. Він працював в окремій кімнаті, але захотів скористатися привілеєм Жульєна і переніс своє письмове приладдя до бібліотеки. І маркіз суворо вичитав Тамбо і вигнав із бібліотеки.

О четвертій годині граф Норбер знову взяв Жульєна на прогулянку верхи. «Раз двадцять Норбер бачив, що Жюльєн ось-ось впаде, але наприкінці прогулянка закінчилася щасливо». За обідом граф вихваляв Жюльєна за сміливість, і, «незважаючи на всю цю доброзичливість, Жюльєн незабаром став почуватися самотнім у цій родині».

Палац де ла Моль

В аристократичній вітальні палацу маркіза Жюльєн справляв дивне враження на гостей. Пані де ла Моль просила чоловіка посилати його з якимось дорученням у ті дні, коли на обід буде запрошено певних осіб, але маркіз хотів довести випробування до кінця.

Жюльєн намагався розібратися в новому оточенні. Він відзначив кількох друзів будинку, зубожілих дворян, які про всяк випадок ухльостували коло нього.

Хазяї будинку майже завжди були бездоганно ввічливі.

Говорити на прийомах можна було цілком вільно, «щоб тільки не говорили доброго про Беранжа, Вольтера, Руссо та про опозиційні газети. Молодь боялася розмовляти про щось таке, що може характеризувати їх як вільнодумців». «Незважаючи на гарний тон, на бездоганну ввічливість, бажання бути приємними, на всіх обличчях відбивалася нудьга».

Для Жульєна обідати щодня за столом маркізи було найважчою частиною його обов'язків, хоча всі вважали, що це велика честь для нього. Якось він звернувся до абата Пірара, щоб той попросив у маркіза для нього дозволу ходити обідати в якусь харчівню. Ця розмова випадково почула мадемуазель де ла Моль; це викликало в нього повагу до Жюльєна.

Цього дня чекало багато гостей. Після обіду окремим гуртком зібралася молодь. «Тут були маркіз де Круазнуа, граф де Кейлюс, віконт де Люз та ще двоє чи троє молодих офіцерів, друзів Норбером чи його сестри». Жюльєн сидів на солом'яному низькому стільці, якраз навпроти чудової мадемуазель де ла Моль, і «йому заздрили всі шанувальники Матильди».

«Сьогодні друзі Матильди були налаштовані дуже вороже до всіх, хто заходив у цю простору вітальню». Вони давали образливі характеристики високим особам, згадували події та вчинки цих людей, які свідчили про їхні негативні риси. «Ці люди потрапляли в салони лише завдяки спритному догоджання всім партіям, або завдяки своєму багатству, набутому сумнівним шляхом». Найчеснішою людиною у вітальні був абат Пірар. «Цей жовчний янсеніт, що вірив у обов'язок християнського милосердя, мав, живучи у вищому світі, невпинно боротися із самим собою».

У Гуртку молоді висміювали нещасного графа де Тале, сина багатого єврея, який залишив синові ренту сто тисяч екю на місяць. Жульєн, чуючи цей сміх, подумав, що таке видовище здатне вилікувати від заздрості.

Чутливість та великосвітська святенниця

Минуло кілька місяців випробування, і пан де ла Моль доручив Жульєнові нагляд за управлінням маєтками у Бретані та Нормандії та «керівництво з усієї листування з приводу горезвісного позову абата де Фрілера».

«Аббат Пірар ввів Жульєна у різні янсенітські кола. Він був вражений цими богобоязливими та суворими людьми, які не дбали про гроші».

З дітьми маркіза де ла Моля Жюльєн був у прохолодних стосунках. "Норбер вважав, що секретар відповідає дуже різко на жарти деяких його друзів", а "Матільді здавалося, що Жюльєн порушує правила ввічливості".

«Маркізу подобалася вперта працьовитість Жульєна, його мовчазність, розум і він потроху передав йому все більш-менш важкі та заплутані справи».

У палаці де ла Моль ніхто відкрито не ображав Жульєнового самолюбства, але юнак почував себе тут чужим і наприкінці дня був готовий розплакатися від самотності та відірваності від важкого, але звичного та зрозумілого життя.

Відтінки вимови

Якось у кафе якийсь чоловік у сюртуці пильно розглядав Жульєна. Юнак не витримав цього образливого погляду і зажадав пояснень. Чоловік у сюртуці відповів йому якнайгрубішою лайкою. Жульєн почав вимагати адресу незнайомця, і той шпурнув йому в обличчя п'ять чи шість візитівок.

Жульєн взяв секундантом відставного поручика Льєвена, з яким часто фехтував, «і вони вирушили шукати пана Ш. де Бовуазі у Сен-Жерменському передмісті, за адресою, надрукованою на візитних картках». Було сім годин ранку, коли вони увійшли до будинку. Лакей увів їх у розкішні покої, де вже чекав високий юнак, причепурений, як лялька», з лагідними манерами, зі стриманим, важливим і самовдоволеним виглядом. «Це була зовсім не та людина, з якою Жюльєн мав сутичку напередодні... Цей молодик з бездоганними манерами, був перед ним, не мав нічого спільного з тим грубим суб'єктом, який образив його вчора». Жульєн пояснив причину такого раннього візиту і вже збирався йти, як раптом перед ганком біля карети побачив кучера і впізнав у ньому вчорашнього кривдника. Хлопець схопив його за підлозі сюртука і почав бити батогом. Це побиття кучера спричинило дуель між Жульєном і шевальє де Бовуазі.

«З дуеллю було покінчено в одну мить: Жюльєн отримав кулю в руку, йому зробили перев'язку з носовичків, змочених горілкою, і шевальє де Бовуазі дуже чемно попросив у Жюльєна дозволу відвезти його додому на кареті». Дорогий шевалє та його секундант розповідали дуже непристойні анекдоти, сміялися з хресного ходу, але говорили легко, вишуканою, образною мовою. Жюльєна хотілося зберегти дружні стосунки із цими цікавими людьми.

Шевальє дізнався, з ким у нього відбулася дуель, і був неприємно вражений: він не міг зізнатися, що стрілявся з якимсь секретарем пана де ла Моля, а тому розголосив, що Жюльєн Сорель є позашлюбним сином близького друга маркіза. Коли цей факт набув розголосу, молодий дипломат дозволив собі кілька разів відвідати хворого Жульєна, а потім запросив до опери і познайомив із уславленим співаком Джеронімо.

«Жульєна бачили в опері в товаристві шевальє де Бовуазі, і це знайомство змусило заговорити про нього».

напад подагри

Кілька місяців пан де ла Моль страждав через напади подагри, нікуди не виходив і задовольнявся спілкуванням з Жульєном. Маркізу все більше подобався цей юнак, який дивував правителя своєю поінформованістю та поглядами. «Адже буває, що люди прив'язуються до чарівного песика, - думав маркіз, - чому ж мені соромитися своєї приязні до цього юного абата?»

Пан де ла Моль надумав дати Жюльєну благородне походження і відправив його з незначними дорученнями до Англії.

У Лондоні Жульєн познайомився з російськими вельможами і нарешті дізнався, що таке фатовство найвищого гатунку. Князь Коразов рекомендував Жюльєна "робити завжди протилежне, чого від вас чекають". Юний француз відвідував салони, знайомився з вищим світом Англії, щотижня обідав у посла його величності, і коли повернувся до Парижа, маркіз вручив йому орден. «Завдяки цьому ордену Жюльєн був удостоєний дуже дивним візитом: до нього з'явився пан барон де Вально... Його мали призначити мером Вер'єра замість пана де Реналя», який програв вибори.

Новоспечений барон напросився до маркіза на обід і далекоглядний пан де ла Моль прийняв цього пройдисвіта.

Що відзначає людину

Маркіза з дочкою повернулися з Перських островів, і Матільда ​​була здивована змінами, які сталися за цей час із Жульєном. «У його фігурі та манерах уже не було нічого провінційного». Мадемуазель здалося, що цей юний селянин найцікавіший серед людей, які її оточують. Вона дуже сухо запросила Жульєна на бал до пана Ретця. «Як мені не подобається ця довготелеса дівчина, - подумав він, проводжаючи поглядом мадемуазель де ла Моль. - вона утрирує кожну моду; плаття її зовсім спадає з плечей... Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі... Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь... Скільки зарозумілості в її манері вітатись, у погляді! Які величні жести!

Палац герцога де Ретца вразив Жульєна небувалою розкішшю.

Гості утворили натовп навколо першої красуні балу. Жульєн чув захоплені голоси чоловіків про грацію, очі, поставу, розум Матильди і вирішив до неї добре придивитися.

Мадемуазель звернулася до Жюльєна, між ними почалася розмова про Жан-Жака Руссо та його «Громадський договір». Матильда була сп'янілою від своїх знань, а «погляд Жюльєна залишався пронизливим і холодним». Пані де ла-Моль була вражена. Вона оглядала своїми небесно-блакитними очима маркіза де Круазнуа, який мріяв одружитися з нею, інших людей і думала про їх нікчемність, про своє забезпечене, але нудне майбутнє. У кутку зали Матильда помітила графа Альтаміру, засудженого на батьківщині до страти і подумала: «Мабуть, лише смертний вирок і зазначає людину. Це єдина річ, яку не можна придбати. А хто з молодих французів міг би зробити щось таке, щоб йому загрожував смертний вирок?»

Матильда була королевою балу, але залишалася байдужою. Вона думала про те, яке безбарвне життя чекає на неї з такою істотою, як Круазнуа, і сердилася на Жюльєна, який не підходив до неї.

Настрій Матільди погіршився. Вона шукала очима Жульєнаї «побачила його у другому залі». Юнак розмовляв із графом Альтамірою. Жюльєн здався Матильді переодягнутим принцом, справжнім красенем.

Граф Альтаміра розповідав Жюльєна про присутніх на балу вельмож. Ось князь Арачелі, який щохвилини поглядає на орден Золотого Руна. Він заслужив нагороду тим, що «наказав кинути в річку десятка трьох багатих землевласників, яких вважали лібералами». На цьому балі були присутні, «напевно, з десяток людей, які на тому світі будуть прокляті як убивці». На обличчі Жульєна відбилося хвилювання. Він здавався Матільді найпрекраснішим, але Жульєн жодного разу не глянув на неї. Ображена дівчина пішла танцювати, щоб не думати про зневагу, яку виявив до неї секретар.

Наступного дня, працюючи в бібліотеці, Жульєн «не раз повертався у думках до розмови з графом Альтаміром». Він так захопився, розмірковуючи про непереможених героїв Франції, що не помітив, як увійшла мадемуазель Матильда і невдоволено відзначила, що погляд Жюльєна згас, коли він глянув на неї.

Королева Маргарита

«Вранці Жюльєн побачив мадемуазель де ла Моль у їдальні у глибокому жалобі». Всі інші члени сім'ї були одягнені як завжди. Після обіду Жюльєн почав розпитувати про причину жалоби і почув дивну історію. «30 квітня 1574 року найвродливішому юнакові свого часу Боніфацію де ла Молю та його другу Аннібалу де Коконассо були обезголовлені на Гревській площі за те, що Боніфацій намагався «звільнити своїх друзів принців, яких королева Катерина Медичі тримала при дворі як полонених.

У всій цій історії Матильду найбільше вражало те, що Маргарита Наварська, дружина короля Генріха IV Наварського, котра була коханкою Боніфація де ла Моля, викупила у ката голову коханця та поховала її у каплиці біля підніжжя Монмартрського пагорба.

Цікавим у цій історії з жалем було ще й те, що другим ім'ям Матильди де ла Моль був Маргарита. Маркіз дозволяв доньці її забаганки, адже «Матільда ​​одягла жалобу не для того, щоб привертати до себе загальну увагу. Вона справді любила того ла Моля, коханого коханця королеви, найдотепнішої жінки свого часу, юнака, який загинув через те, що спробував визволити своїх друзів. Та й яких друзів! – першого принца крові та Генріха IV».

«Жюльєн намагався не перебільшувати цієї дивної дружби» і не втрачав гідності. Він міг перервати мову Матильди, не терпів образливого ставлення до себе, але з подивом зазначав, що дочка маркіза терпить це, бо закохана в нього. Іноді його брали в облогу сумніви, і тоді він, блискаючи очима, давав собі слово оволодіти нею і покинути цей будинок.

Влада юної дівчини

Матильда часто нудьгувала. Справжню розвагу та насолоду вона отримувала лише тоді, коли могла принизити неприємну їй людину вишуканим глузуванням. Маркіз де Круазнуа, граф де Кейлюс та ще кілька знатних молодих людей писали йому листи. «Листи цих юнаків її розважали, але вона запевняла, що всі вони однакові. Це завжди були прояви тієї самої пристрасті – глибокої, найсумовівітішої». Матильда була впевнена в їхній хоробрості та відвагі, але «кому з них спаде на думку зробити щось незвичайне? » На своє майбутнє поряд з одним із них вона дивилася з огидою. І зовсім іншим здавався їй Жюльєн. «Її вражала його гордість, вона захоплювалася тонким розумом цього міщанина». Незабаром Матільда ​​зрозуміла, Що покохала Жульєна. Їй здавалося, що «є щось велике і сміливе в тому, щоб наважитися любити людину, таку далеку від неї своїм становищем у суспільстві».

Невже він Дантон?

Мадемуазель де ла Моль перейнялася прекрасними міркуваннями про свою любов до Жюльєна. Воно здавалося їй незвичайним, героїчним, схожим на кохання королеви Маргарити де Валуа до молодого ла Моля. Енергія Жульєна лякала її оточення. Матильді здавалося, що її коханий для порятунку не побоїться пустити кулю в лоб кожному якобінцю, і вона пристрасно захищала його від нападок молодих аристократів.

З того часу, як Матільда ​​вирішила, що любить Жульєна, туга її розвіялася. Вона часто дивилася на нього. Якось Жюльєн випадково почув своє ім'я «в компанії блискучих юнаків із вусиками, які оточували мадемуазель де ла Моль». Коли він підійшов ближче, всі замовкли і не знайшли, чим порушити це мовчання.

Жюльєна спало на думку, що ця чарівна молодь змовилася знущатися з нього. Він підозрював, що Матильда хоче переконати його у своєму коханні, щоб зробити з нього посміховисько. Ця жахлива думка легко знищила в його серці зародок кохання, «яке було породжене лише винятковою красою Матильди, або, вірніше, її царственою поставою та чарівними туалетами». І в нього вистачило здорового глузду зрозуміти, що він зовсім не знає її душевних якостей.

З часу свого жахливого відкриття щодо почуттів Матильди Жюльєн почав відхиляти всі слова приязні, з якими зверталася до нього мадемуазель де ла Моль. А вона нічого не розуміла і страждала.

Жульєн вирішив на деякий час покинути Париж і вмовив маркіза відпустити його. Матильда дізналася про це і ввечері передала листа Жюльєна, в якому зізнавалася у своїх почуттях. Читаючи цей лист, Жюльєна раптом спало на думку, що він, син тесляра, переміг маркіза де Круазнуа, цього красеня з вусиками, в розкішному мундирі, який довгі роки Мріє об руку Матильди і благоговійно слухає кожне її слово.

Через деякий час Жюльєн знайшов привід відмовитися від поїздки, і маркіз де ла Моль сказав, що радий цьому, адже йому приємно бачити Жюльєна. Юнаки збентежили ці слова, адже він мріяв спокусити дочку свого благодійника, «розладнати, можливо, її шлюб із маркізом де Круазнуа». Але насолода перемоги заглушила голос доброчесності, він почував себе героєм і не раз повторював, що це перемога і над маркізом де Круазнуа, і над усім світом аристократії.

Відповідь Жульєна Матільде «зробила б честь дипломатичної обережності самого шевальє де Бовуазі». Він почував себе богом.

Думки молодої дівчини

Вперше в житті надмірна душа Матильди пізнала любов. «Її найменше лякала думка вчинити погано і порушити правила, священні в очах таких людей, як де Кейлюс, де Люз, де Круазнуа... Страшилася вона лише одного: щоб її не засудив Жульєн». У свої дев'ятнадцять років «Матільда ​​вже втратила надію зустріти людину, хоч трохи відмінну від загального шаблону». І ось тепер вона покохала чоловіка, який стоїть на нижчих щаблях суспільства та всім відрізняється від чоловіків її кола. «Глибина, незбагненне Жульєнової вдачі могли б налякати і жінку, яка зав'язувала з ним звичайні стосунки, а вона збиралася зробити його своїм коханцем, можливо – своїм володарем».

Жульєн вирішив перевірити, чи лист Матильди не гра, заздалегідь узгоджена з графом Норбером. Він вдав, що їде. «Матільда ​​не склепила очей цілу ніч».

Другого дня, коли він зайшов до бібліотеки, мадемуазель де ла Моль з'явилася у дверях. Жульєн передав їй свою відповідь». У наступному листі Матильда вимагала від нього рішучої відповіді. Третій лист містив лише кілька рядків: Матильда писала, що чекає на нього вночі у своїй кімнаті.

Чи це не змова?

Отримавши третього листа, Жюльєн знову почав думати про те, що його хочуть занапастити або зробити з нього посміховисько. Добре ж він виглядатиме в місячну ніч, лізучи сходами на другий поверх у кімнату Матильди. Жульєн вирішив не відповідати на листи та виїхати у справах. Він почав збирати речі в дорогу, як раптом подумав, що Матільда ​​може бути щирим у своїх почуттях. Тоді він буде боягузом у її очах, назавжди втратить прихильність цієї дівчини і сам усе життя зневажає себе.

Жюльєн довго розмірковував над тим, що в кімнаті Матильди його можуть чекати кілька змовників, що якийсь слуга може застрелити його ще на сходах, але він не міг не піти.

Він перезарядив маленькі пістолети, перевірив сходи під вікнами Матильди. Це нагадало Жюльєна, як колись у Вер'єрі він ліз у вікно кімнати пані де Реналь. Але тоді йому не доводилося не довіряти особі, заради якої він наражався на таку небезпеку.

Перша година ночі

О пів на першу ночі місяць «залляв яскравим світлом фасад палацу, що виходив у сад». «Пробило годину; але у вікнах графа Норбер ще світилося. Ніколи в житті Жюльєн не відчував такого страху; він бачив лише небезпеки в цій справі, зовсім втративши мужність». Але о п'ятій годині юнак тихенько піднімався сходами, тримаючи пістолет у руці. «Коли він уже наблизився до вікна, воно безшумно відкрилися»: Матільда ​​чекала на нього. «Жюльєн не знав, як йому поводитися, і не відчував жодного кохання». Він спробував обійняти дівчину, але вона відштовхнула його. «Запанувало замішання - однаково сильне в обох. Жюльєн переконався, що двері були зачинені на всі засуви». Він навіть заглянув у ліжко.

Жульєн заговорив про свої підозри. Він виявив гостре почуття задоволеного честолюбства, і Матільда ​​була неприємно вражена його переможним тоном. Її мучила каяття, але вона твердо вирішила, що коли в нього вистачило сміливості з'явитися до неї, - вона віддасться йому». «Після довгих вагань Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою».

Після цієї ночі її охопили горе і сором, замість безмежного раю, що описується в романах.

Старовинна шпага

Наступного дня Матільда ​​навіть не глянула на Жюльєна. Обличчя її було сухе і погане. «Жульєн, охоплений болісною тривогою, був тепер за тридев'ять земель від урочистостей, які відчував у перший день».

Матільда ​​боялася, що Жюльєн може розголосити її таємницю, адже вона сама зробила його своїм володарем, який має над нею безмежну владу.

А Жюльєн, який ще три дні тому не відчував любові до Матильди, тепер був певен, що кохає її. «Він мріяв про ніжну коханку, що забуває самого себе, ощаслививши свого коханого», а «обурена зарозумілість Матильди повставала проти нього».

На третій день незрозумілої ворожості Жульєн вирішив відверто поговорити з Матільдою і вже за кілька хвилин вони заявили один одному, що все між ними закінчено».

У душі Жюльєна зчинилася жахлива внутрішня боротьба. Він вирішив хоч на деякий час виїхати в Лангедок і, запакувавши валізи, пішов до пана де ла Моля повідомити про свій від'їзд. У бібліотеці він зустрів Матільду. «Коли він увійшов, на її обличчі відбилася така злість, що в нього вже не залишилося жодних сумнівів»: вона його не любить. І все ж таки Жульєн найніжнішим голосом заговорив до Матильди, але у відповідь вона сказала: «Я не можу схаменутися, що віддалася першому зустрічному». Не пам'ятаючи себе від горя, Жюльєн витяг шпагу зі старовинних піхов. Він готовий був убити невірної коханці, але, згадавши про маркіза, «вклав шпагу в піхви і спокійнісінько начепив на золочений бронзовий цвях, на якому вона висіла». «Мадемуазель де ла Моль дивилася на нього з подивом. "Отже, мій коханець мало не вбив мене", - казала вона собі. В її очах уже не було зневаги. І вона втекла».

Зайшов маркіз. Жульєн повідомив його про свій від'їзд, але пан де ла Моль попросив залишитися, бо має до нього важливе доручення.

Жорстокі хвилини

Мадемуазель де ла-Моль була в захваті від пристрасті, яку виявив Жульєн. "Якби в цей момент знайшовся якийсь привід, щоб відновити їхні стосунки, вона з радістю вхопилася б за нього".

Після обіду вона першою заговорила до Жюльєна. Вона розповіла про свої серцеві переживання, про захоплення паном де Круазнуа, паном де Кейлюсом. «Жульєн зазнав найстрашніших мук ревнощів». Як жорстоко покарана гордість Жюльєна, що ставив себе вище за всіх цих аристократів.

«Цілий тиждень тривала ця безжальна відвертість». Матильда розповідала Жюльєна листи, які колись писала, «його муки давали їй явне задоволення. Вона бачила в них слабкість свого тирана, отже могла дозволити собі любити його». Але Жюльєн зробив дурість: він палко зізнався Матільді, що любить її. «Щирі, але такі необдумані слова Жульєна все змінили за одну мить. Переконавшись, що він любить її, Матильда відчула до нього глибоку зневагу» і навіть огиду.

Жюльєн нічого не розумів, але ця зневага відчула відразу і перестала навіть дивитися на Матильду, хоча це йому коштувало величезних зусиль.

Насолодившись увагою молодих аристократів, Матільда ​​знову почала думати про Жульєна. Вона бачила себе подругою чоловіка, поруч із яким не пройде крізь життя непомітним.

Італійська опера

«Занурившись у думки про майбутнє і про ту видатну роль, яку вона сподівалася зіграти, Матільда ​​незабаром почала не без жалю згадувати про суперечки, які виникали у них із Жульєном». Вона все частіше згадувала хвилини щастя, і її мучило каяття.

Увечері Матільда ​​з матір'ю поїхала до Італійської опери. «Протягом першого акту вона мріяла про свого коханого з найпалкішою пристрастю». У другому акті любовна арія так вразила дівчину, що вона була в якомусь екстазі. Їй здалося, що вона перемогла своє кохання.

А в цей час Жюльєн почував себе жертвою. «Ніколи ще він не доходив до такого розпачу», та все ж таки вирішив раз і назавжди покласти цьому кінець. Вночі він знайшов сходи, піднявся в кімнату, мріючи востаннє поцілувати кохану, і потрапив до її обіймів.

«Хто міг би описати Жульєнове щастя?

Матильда була щасливою, мабуть, не меншою». Вона, стискаючи його в обіймах, вибачалася за свій бунт, називала його власником, а себе його рабинею і служницею. На знак примирення Матильда відрізала велике пасмо волосся і віддала його чоловікові.

Вранці Жюльєн спустився в їдальню і побачив, як сяяли любов'ю очі Матильди.

Але вже через день вона знову почала каятися, що зробила для нього. «Йому набридло кохати».

Жюльєн не розумів, чим заслужив такої немилості. Його охопив розпач.

Японська ваза

Наступного дня Матильда знову оточила себе молодими аристократами. До неї повернулася прихильність до світських розваг. Жюльєн мав необережність зайняти своє давнє місце в колі біля Матильди, але почував себе зайвим: ніхто не звертав на нього уваги. "Протягом години він грав роль нав'язливого підлеглого, від якого не приховують того, що про нього думають". Він шукав привід піти, «а коли залишив вітальню, це вийшло в нього надзвичайно незграбно».

Наступного дня все повторилося. Жюльєн хотів тільки одного - поговорити з Матільдою. Цю неприємну розмову дівчина розпочала сама. Цілком відверто і прямо вона заявила, що не любить його, що шалена уява обдурила її.

Жюльєн намагався якось виправдатися, але звук його голосу дратував Матильду. "Вона мала надзвичайно гострий розум і досконало володіла мистецтвом вражати людське самолюбство" так, що Жюльєн почав зневажати себе.

Матильда була горда, що могла порвати все назавжди. «Вона була така щаслива, що справді в ці хвилини зовсім не відчувала кохання».

Цього ранку пані де ла Моль попросила Жульєна передати їй дуже рідкісну брошуру. «Він, беручи її з консоллю, перекинув старовинну синю порцелянову вазу, дуже потворну».

Пані де ла Моль схопився з відчайдушним криком. Вона почала розповідати історію цієї вази, але Жульєн навіть не зніяковів. Він тихо сказав Матильді, яка стояла біля нього: Ця ваза розбита, знищена навіки. Те саме спіткало й одне почуття, що колись панував у моєму серці. Я вибачаюсь за ті безумства, на які воно мене штовхнуло. – І він вийшов».

Секретна нота

Маркіз покликав Жульєна до себе і запропонував йому вивчити чотири сторінки послання, поїхати в Лондон і передати там, не змінюючи жодного слова.

Увечері Жюльєн та пан де ла Моль поїхали на зустріч із змовниками. Вони увійшли до вітальні, серед якої лакей поставив великий стіл.

Ім'я господаря, надзвичайно важкого чоловіка, жодного разу не було названо. За столом, спиною до Жюльєна, сиділо сім співрозмовників. «Ще якийсь чоловік увійшов без жодної доповіді... Він був низенький і товстий, рум'яний, і в його блискучих очах не можна було прочитати нічого, крім люті дикого кабана».

Увійшов ще один чоловік. Він нагадував старого безансонського єпископа. Потім прийшов молодий єпископ агдський. Він упізнав Жульєна, і на його обличчі відобразилося здивування.

Всі гості розбилися на групи та розмовляли між собою досить голосно. Жюльєн не знав, як поводитися в цій ситуації. «Він чув такі дивовижні речі, що його збентеження зростало дедалі більше».

Лакей доповів, що прибув герцог. "З його появою засідання негайно почалося".

Міркування Жульєна щодо цих зборів перервав пан де ла Моль, який представив його як людину, що обдарована дивовижною пам'яттю. Його завданням було запам'ятати все, що буде сказано в цій кімнаті, і передати всі промови дослівно людині, яку йому назвуть. Жюльєн зрозумів, що вплутався в якусь змову, але це мало його хвилювало. Він записав промови на двадцяти сторінках протоколу. Всі виступи зводилися до того, що Англія повинна допомогти Франції у боротьбі з вільнодумством і дрібною буржуазією, а французькі аристократи допоможуть їй, виставивши військо з шляхетних дворян.

Духовенство, ліси, свобода

Французькі аристократи мріяли створити озброєну партію. І між ними не було єдності, вони не довіряли одне одному. Але треба було довести до кінця, і маркіз склав секретну ноту, яку Жюльєн вивчив напам'ять.

Пан де ла Моль дав Жюльєну подорожню на вигадане ім'я і порадив юнакові зображати із себе «фата, мандрує, щоб скоротити час. Маркіз попередив, щоб Жюльєн був дуже обережний у дорозі, адже вороги змовників знають про посланця та організовують пошуки на всіх дорогах та на поштових станціях. І справді, на одній станції його затримали, обшукали багаж, але, не знайшовши паперу, вирішили, що він не може бути кур'єром».

Жульєн без особливих пригод дістався герцога, передав йому послання і отримав наказ виїхати до Страсбурга.

Страсбург

Жюльєн провів у Страсбурзі цілий тиждень. Весь цей час він думав лише про Матільда. «Йому треба було напружувати всі свої сили, щоб не впадати у відчай», але майбутнє здавалося йому безрадісним. Він мріяв мати біля себе друга, якому можна було б розповісти.

Якось Жюльєн випадково зустрів російського князя Коразова. Коли князь радив Жюльєна бути серйозним та малослівним. І ось тепер він бачив молодого француза пригніченим. Князь виявив інтерес до душевних переживань Жульєна, і той розповів Коразову свою сумну історію кохання. Звичайно ж, він не назвав імені своєї коханої, але точно змалював князеві вчинки та характер Матильди.

Князь Коразов розробив для Жульєна кожен крок у стосунках із коханим.

По-перше, Жюльєн не уникатиме спілкування з нею, але в жодному разі не показувати їй, що він холодний чи скривджений. По-друге, він має «волочитися за якоюсь жінкою з її суспільства, але не виявляючи пристрасного кохання». Потрібно грати цю комедію дуже вміло, щоб ніхто ні про що не здогадався. По-третє, Жульєн повинен писати листи жінці, за якою впадатиме, двічі на день. Наступного дня князь передав Жюльєна п'ятдесят три пронумеровані любовні листи, адресовані до найвищої і найсумнішої доброчесності.

«Князь був захоплений Жюльєном. Не знаючи, чим довести йому свою раптову прихильність, він нарешті запропонував йому руку однієї зі своїх кузин, багатої московської спадкоємиці». Жульєн обіцяв подумати, але, отримавши відповідь від важливої ​​особи на секретну ноту, поїхав до Парижа і відчув, що не зможе покинути Францію та Матильду.

Він вирішив, що, виконуючи повчання князя Коразова, доглядатиме вдови маршала де Фервака, яка часто бувала у палаці де ла Моль. Ця красуня вважала своєю метою у житті змусити всіх забути, «що вона - дочка промисловця, і для того, щоб створити собі певне становище, завоювати авторитет у Парижі, вона вирішила проповідувати чесноту».

Царство чесноти

Повернувшись до Парижа і вручивши де ла Молю відповідь, якою вона була, очевидно, дуже розчарована, Жульєн поспішив до графа Альтаміри. Юнак зізнався, що любить вдову маршала. Граф повів його до дона Дієго Буєтоса, який колись безуспішно доглядав красуні. Він розповів Жюльєна, пані де Фервак буває мстива, але бажання шкодити людям йде від якогось таємного горя, яке вона носить у душі. Іспанець віддав чотири листи, написані нею, а Жульєн пообіцяв, що їхня розмова залишиться таємницею.

Наближалася година обіду, і Жюльєн поспішив до палацу де ла Моль. Він вирішив виконувати всі розпорядження князя, а тому одягнувся у простий дорожній костюм. За столом він намагався не дивитись на Матильду, а по обіді приїхала з візитом маршальша де Фервак. "Жюльєн відразу зник, але незабаром з'явився знову, надзвичайно вишукано одягнений". Він сів біля маршальші та зосередив на ній погляд, сповнений глибокого захоплення. Потім Жюльєн вирушив до Італійської опери і там дивився на пані де Фервак цілий вечір. За цей час він жодного разу не згадав про Матільда.

«Матільда ​​майже зовсім забула його, поки він мандрував. Вона нарешті виявила згоду на те, щоб завершити переговори про шлюб з маркізом де Круазнуа... Але її думки зовсім змінилися, коли вона побачила Жюльєна». Матильду вразила поведінка Жульєна, який розмовляв лише з пані де Фервак. Князь Коразов міг би пишатися своїм учнем, який щовечора сідав біля крісла маршальші з виглядом нескінченно закоханої людини.

Високоморальне кохання

Пані де Фервак була зачарована юним абатом, що вміє лише слухати та дивитися дуже гарними очима.

«Жюльєн, зі свого боку, знаходив у манерах маршальші майже досконалий зразок... бездоганною ввічливістю... та нездатності до будь-якого сильного почуття... Її улюбленою темою розмови було останнє полювання короля, а улюбленою книгою – «Мемуари герцога де Сен- Симона», особливо в генеалогічній їхній частині».

Жюльєн завжди сідав заздалегідь біля улюбленого місця пані де Фервак, повернувши свій стілець так, щоб не бачити Матільди. Він розмовляв з маршальшою, але намагався вплинути на душу мадемуазель де ла Моль, яка завжди уважно прислухалася до розмови.

Жульєн, діючи за планом, який розробив для нього князь Коразов, переписав лист № 1 до пані де Фервак. «Це була дуже нудна проповідь, повна пишномовних слів про благодійність». Він особисто відвіз цей лист і передав його швейцару, при цьому мав засмучений, сповнений глибокої меланхолії вираз.

Наступного вечора Матильда покинула своє звичайне товариство і сіла ближче до пані де Фервак, що підняло красномовство Жульєна. Але він жодного разу не глянув у бік невірної коханої.

Найкращі церковні посади

Другий лист пані де Фервак виявився ще нуднішим, ніж перший. І Жюльєн переписав його, відвіз маршальші і, заводячи коня в стайню, крадькома поглядав у садок у надії побачити хоч сукню Матильди. "Загалом життя його було тепер не таке нестерпне, як раніше, коли дні проходили в повній бездіяльності".

Жюльєн уже відвіз чотирнадцять з тих огидних дисертацій, а пані де Фервак поводилася з ним так, ніби він їй ніколи не писав. І одного ранку йому передали від маршальші запрошення на обід.

Вітальня у палаці де Фервак вражала розкішшю. «У цьому салоні Жюльєн побачив трьох людей із тих, що були присутні при складанні секретної ноти». Одним із них був монсеньйор єпископ, дядечко пані де Фервак. "Він розпоряджався списком вакантних духовних посад і, як казали, не міг ні в чому відмовити своїй племінниці".

Усі вигоди цього знайомства прорахував Тамбо, який працював на пана де ла Моля та вважав Жульєна своїм суперником. Він думав, «що коли Сорель стане коханцем прекрасної маршальші, вона його влаштує на якусь вигідну церковну посаду», а він позбудеться Жульєна у палаці де ла Моль.

Манон Лєско

«Приписи росіянина забороняли суперечити тій особі, якій писалися листи».

Якось в опері Жюльєн вихваляв балет «Манон Леско». "Маршаль - я сказала, що балет набагато слабший, ніж роман абата Прево", який займає одне з перших місць серед розпусних, небезпечних творів.

«Пані де Фервак вважала своїм обов'язком... висловлювати нищівну зневагу до письменників, які своїми мерзенними творами намагаються зіпсувати молодь, яка і без того, на жаль, легко піддається згубним пристрастям».

«Протягом усього часу, витраченого Жульєном на залицяння пані де Фервак, мадемуазель де ла Моль доводилося робити великих зусиль, щоб змусити себе не думати про нього. У її душі відбувалася жорстока боротьба». Вона слухала Жульєна і дивувалася з того, що він каже маршальші зовсім не те, що думає насправді.

Жюльєн був у розпачі від того, що Матільда ​​ласкаво поводилася з нареченим. Він навіть думав про самогубство, але, побачивши кохану, був готовий померти від щастя.

"Спочатку пані де Фервак читала довгі листи Жульєна байдуже, але нарешті вони почали її цікавити". У неї зародився інтерес до цього гарного юнака. «Якось вона раптом вирішила, що треба відповісти Жульєнові. Це була перемога нудьги». У маршальші утворилася приємна звичка писати майже щодня. Жюльєн відповідав, старанно переписуючи російські листи», але пані де Фервак зовсім не турбувала відсутність логічного зв'язку між їхніми листами. Як би вона здивувалася, щоб дізналася, що більшість її листів залишалися нероздрукованими.

Якось уранці Матильда зайшла до бібліотеки до Жюльєна, побачила лист маршальші та вибухнула обуренням. Вона нагадала, що вона його дружина і не терпітиме все це неподобство. Розлютившись, мадемуазель з люттю відсунула ящик і побачила цілу купу нероздрукованих листів. Зціпенівши від жаху, вигукнула Матільда, що Жюльєн зневажає пані де Фервак, але раптом впала на коліна і скрикнула: «Ах, вибач мені, друже мій! Нехтуй мене, коли хочеш, але кохай мене, я не можу жити без твого кохання!»

Ложа в комічній опері

Отямившись від потрясіння, Матильда запитала, чи справді пані де Фервак відібрала у неї серце Жюльєна. Хлопець промовчав.

Матильда вже цілий місяць мучилася ревнощами, які в одну мить перемогли гордість. Її горе було таким великим, що Жюльєн відчув жалість до цієї дівчини. Але він добре розумів: як тільки він виявить своє кохання, в її очах знову позначиться найхолодніша зневага. Мужність зраджувала його, але, зібравши останні сили, Жюльєн твердим голосом сказав, що маршальша варта любові, адже вона підтримувала його тоді, коли інші зневажали. Жульєн вимагав гарантій, що любов Матильди до нього триватиме понад два дні. Цієї хвилини дівчина «хотіла зробити щось незвичайне, неймовірне, щоб довести йому, як безмірно вона любить його і ненавидить себе», але Жульєн зібрав розкидані листи маршальші і вийшов.

Тримати у страху

Увечері Жюльєн побачив Матільду з матір'ю в опері, хоча це був не їхній день. «Він поспішив у ложу пані де ла Моль», але так і не заговорив з мадемуазель, хоча це коштувало йому неймовірних зусиль. А Матильда плакала від щастя, тримаючи Жюльєну руку.

Вдома Жульєн раптом відчув себе полководцем, який виграв великий бій. Але цю перемогу треба було втримати. І він вирішив тримати Матільду в страху. «Ворог буде коритися мені тільки доти, доки боятиметься мене; тоді він не наважиться зневажати мене», - думав Жюльєн.

Наступного ранку Матільда ​​чекала Жульєна в бібліотеці цілу годину. Коли він прийшов, дівчина сказала тихим голосом: «Дорогий, я тебе образила, це правда, ти маєш право злитися на мене. Гарантією того, що я люблю тебе, буде наш від'їзд до Лондона. Це погубить мене навіки, знеславити...»

Жульєн помовчав, щоб опанувати себе, і заявив крижаним тоном: «Нехай ви будете знеславлені, але хто доручиться мені, що ви любитимете мене, що моя присутність у поштовій кареті не стане вам раптом ненависною? Я не кат, і занапастити вашу репутацію буде для мене лише зайвим нещастям. Адже не ваше становище у вищому світі стоїть нам на заваді, а, на жаль, ваша удача».

Цього дня і надалі Жульєн майстерно приховував свою безмежну радість від зізнань Матильди. І одного разу він втратив владу над собою, розповів про безмежні страждання, але раптом схаменувся і сказав, що все це вигадав. Матильда була вражена. І незважаючи на всі неприємні слова Жульєна їхні стосунки розвивалися й надалі.

«Один англійський мандрівник розповідає, що він потоваришував із тигром. Він виховав його і пестив, але завжди тримав на столі заряджений пістолет».

Жульєн цілком віддавався кохання, коли Матільда ​​не могла прочитати щастя в його очах. Коли він був готовий втратити самовладання, то залишав Матильду. А вона любила в перший і нехтувала небезпекою.

«Вона завагітніла – з радістю повідомила про це Жульєна». Це було гарантією її кохання та відданості.

Матильда вирішила у всьому зізнатися батькові, але Жульєн відмовив її, адже через це визнання маркіз міг вигнати дочку з дому. Ще більше його лякала розлука з коханим. "Матільда ​​була щаслива".

Настав фатальний день. Маркіз тримав листа від Матильди, в якому вона освідчувалась у любові до Жюльєна, писала, що юнак ні в чому не винен, це вона сама спокусила його.

Жюльєн знав про лист і мучився від того, що в очах маркіза він тепер буде невдячним шахраєм.

Раптом з'явився старий камердинер і покликав юнака пана де ла Моля.

Пекло малодушності

«Жюльєн застав маркіза розлюченим: мабуть, вперше за своє життя цей вельможа поводився так непристойно». Але юнак не втратив почуття вдячності до пана де ла Моля. Він знав, скільки сподівань покладав маркіз на вдалий шлюб Матильди. І ось тепер все полетіло шкереберть.

Жюльєн намагався виправдатися, але натрапив на новий вибух гніву. І тоді хлопець написав записку, в якій попросив маркіза вбити його, коли він гулятиме в саду. Але думка про долю майбутнього сина хвилювала Жульєна більше, ніж власні негаразди.

Матильда була у розпачі. Вона заявила, що помре, якщо Жюльєн загине. Тепер уже сам маркіз розгубився. Він шукав вихід із ситуації, але «Матільда ​​чинила опір усім «розважливим» проектам свого батька». Вона хотіла стати пані Сорель і тихо жити із чоловіком у Швейцарії.

У цей час Жюльєн поїхав до Віллек'є, де перевірив рахунки фермерів, а потім повернувся і попросив притулку у абата Пірара, який умовляв маркіза погодитися на шлюб коханців. Але маркіз у глибині душі не міг змиритися з тим, що його дочка стане дружиною сина тесляра.

Розумна людина

Час маркіз думав, що найкращим виходом із ситуації була б смерть Жульєна. Потім він вигадував якісь проекти, щоби через деякий час відмовитися від них.

Жульєн розумів, що пан де ла Моль не знає, на що зважитися. Він то дарував великі гроші доньці та її коханому, то мріяв, щоб Жюльєн переселився до Америки, то хотів створити йому блискучу кар'єру.

Матильда бачила настрій батька і написала йому листа, в якому доводила, що любить Жульєна і ніколи не відмовиться від нього. Вона повінчується з коханим і назавжди покине Париж.

Отримавши цей лист, маркіз мав прийняти якесь рішення, «але він знову почав відтягувати справу і написати дочки, бо в них почалося листування з однієї кімнати до іншої». У листі пан де ла Моль передав Матільді патент на чин гусарського поручика на ім'я кавалера Жюльєна Сореля де ла Вернея. Відповідь Матильди була переповнена подякою, але разом із тим вона призначала день весілля. Через деякий час вона одержала несподівану відповідь батька. Він застерігав Матильду і писав, що ніхто не знає, що таке цей Жульєн.

Дізнавшись від Матильди про чин поручика, Жюльєн зрадів, адже сповнювалися всі його честолюбні мрії.

«Отже, - сказав він собі, - роман мій завершений, і я зобов'язаний цим тільки самому собі. Я зумів змусити цю горду чудовисько покохати мене... Її батько не може жити без неї, а вона – без мене».

«Жульєн поринув у глибоку задумливість і ледь відповідав на палкі Матильдіні ласки. Він був мовчазний і похмурий», а Матільда ​​не наважувалася запитати його про причину такого настрою. У її душу прокралося щось схоже на страх. «Ця черства душа тепер пізнала у своєму коханні все, що властиво пристрасті...»

Жюльєн отримав від маркіза двадцять тисяч франків, а абат Пірар подбав про те, щоб Жульєна визнали позашлюбним сином багатого вельможі пана де ла Вернея.

Незабаром Жюльєн вирушив до сліпучого гусарського полку. «Його коні, мундир, лівреї його слуг були в такому бездоганному порядку, що зробили б честь найвибагливішому англійському вельможі». Він уже підраховував, коли стане командиром полку, думав лише про славу та про свого сина.

І саме тоді від Матильди надійшов лист, у якому вона просила та вимагала негайно приїхати. Жюльєн отримав відпустку і прибув до палацу де ла Моля. Матильда, побачивши його, забула про все і кинулася йому в обійми. Зі сльозами на очах вона передала йому листа батька, в якому маркіз повідомляв, що відмовляється від усіх своїх намірів щодо весілля. А потім Матильда передала Жюльєна листа від пані де Реналь, в якому було написано, що пан Сорель «прагнув завоювати собі певне становище у світі і вийти в люди, вдаючись із цією метою до найтоншого лицемірства і спокусивши слабку і нещасну жінку». Далі пані де Реналь писала, що Жюльєн не визнає жодних законів релігії і «скрізь сіє нещастя та вічне каяття».

Прочитавши довгий і напіврозмитий сльозами листа, Жюльєн скочив у поштову карету і помчав у Вер'єр. Там він купив пару пістолетів, пішов до церкви, наблизився до пані де Реналь, яка молилася, «вистрілив і схибив, вистрілив вдруге – вона впала».

Сумні подробиці

Жульєна затримали прямо в церкві, відправили до в'язниці, одягли залізні наручники, замкнули двері та залишили одного. "Все це відбувалося дуже швидко, і він при цьому нічого не відчував".

«Пані де Реналь була поранена не смертельно... Куля потрапила в плече і - дивна річ - відскочила від плечової кістки...»

Жінка давно вже хотіла померти. Розлука з Жульєном була для неї справжнім горем, а вона називала це горе «докорами совісті». Духовник добре розумів її стан і змусив написати листа пана де ла Моля зі словами каяття.

Жульєн у всьому зізнався судді, який прийшов до нього до камери. Потім він написав мадемуазель де ла Моль про те, що сталося. Він вибачався у Матильди, що цей прикрий випадок потрапить до газет і може бути пов'язаний з її ім'ям, забороняв говорити про нього навіть з його сином, заповідав одружитися з паном де Круазнуа.

Відправивши листа, Жюльєн почав думати про своє життя, яке було ніби підготовкою до смерті, в якій він не бачив нічого поганого, крім того, що помре на гільйотині. ; Тюремник, підкуплений пані де Реналь, повідомив, що вона жива та одужує. «Тільки тепер Жюльєн почав каятися у своєму злочині».

Жульєна перевезли до Безансону та люб'язно відвели приміщення на верхньому поверсі готичної вежі. Коли до нього заходили, прийшов кюре Шелан. Він був дуже старий, ходив із паличкою, супроводив його племінник. Жюльєн не зміг домогтися від старого нічого розумного і дуже засмутився. «Він побачив смерть у всій її бридкості», але потім йому спало на думку, що помре молодим, і це врятує його від жалюгідного руйнування. І час від часу мужність покидала його. «Якщо така слабохарактерність зростатиме, краще накласти на себе руки. Яка це буде радість для всіх тих абатів Маслонів та панів Вально, якщо я помру як боягуз», - думав Жюльєн.

Приїхав Фуке, який розповів другу, що хоче продати все своє майно, підкупити тюремника та врятувати бранця. «Це прояв високої шляхетності повернув Жульєнові душевну силу, яку в нього відібрала поява пана Шелана».

Фуке заплатив тюремникам, щоб Жульєна не перевели в жахливий каземат, а залишили в «хорошенькій кімнатці, на висоті ста вісімдесяти щаблів». Потім він звернувся до абата де Фрілера, який пообіцяв замовити слівце перед суддями.

«Жульєн передбачав лише одну неприємність перед смертю: відвідування батька».

Могутня людина

Одного ранку двері відчинилися і жінка, одягнена селянкою, кинулася до Жюльєна. То була мадемуазель де ла Моль. Її вчинок торкнувся юнака. Йому знову здалося, що він любить королеву.

Матильда розповіла, як їй вдалося домогтися побачення: вона зізналася секретареві, що вона дружина Жульєна, і назвала своє ім'я. Мадемуазель була захоплена вчинком Жюльєна: він здавався їй схожим на Боніфація де ла Моля. Вона найняла найкращих адвокатів, добилася аудієнції у пана де Фрілера, якому «потрібно було лише кілька секунд, щоб змусити Матильду зізнатися, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де ла-Моля».

Під час бесіди з мадемуазель пан де Фрілер думав про свою користь від вирішення цієї справи. Він почув, що маршальша де Фервак, від якої залежало призначення всіх єпископів у Франції, була близька знайома Жульєна. Це відкриття зробило його більш поступливим. Він пообіцяв, що більшість присяжних виконає його наказ, і Жюльєна буде виправдано.

Матильда намагалася зробити все можливе, щоб урятувати Жюльєна. Вона навіть написала пані де Фервак листа, в якому благала свою суперницю домогтися, щоб монсеньйор єпископ *** власноруч написав листа пану де Фрілеру. Вона дійшла до того, що просила її особисто приїхати до Безансону».

Жульєн про це навіть не здогадувався, але його турбувала присутність Матильди. «Близькість смерті зробила його поряднішою і доброю людиною, ніж вона була протягом свого життя», але палка пристрасть Матильди залишала його байдужою. Він жорстоко дорікав собі за це і каявся в тому, що покусився на життя пані де Реналь. Жюльєн відчував, що любить її, як і раніше. Якось він попросив Матильду віддати дитину, яка народиться, «у Вер'єр годувальниці, а пані де Реналь доглядати її». Жульєн передбачав нещасливу долю своєї дитини і хотів хоч чимось допомогти цьому.

Спокій

Жульєн повністю визнавав себе винним. "Адвокат вважав його божевільним і разом з усіма думав, що він схопився за пістолет у нападі ревнощів". Визнання в цьому дало б чудову підставу для захисту, але Жульєн роздратовано заявив, щоб адвокат не повторював цієї брехні.

Всі в Безансоні тільки й говорили про майбутній процес, а Жульєн жив у світі мрій. Він уже бачив близький кінець і тільки тепер навчився насолоджуватися життям.

Пан де Фрілер був упевнений, що панове присяжні Вально, де Муаро і де Шолен - знаряддя в його руках і виконають його наказ, адже в дружньому листуванні з пані де Фервак уже було сказано заповітне слово - єпископство за порятунок Жульєна.

Пані де Реналь уже майже видужала. Вона приїхала до Безансона і «власноручно написала кожному з тридцяти шести присяжних» листи, в яких просила виправдати Жюльєна.

«Нарешті настав цей день, якого так боялися Матільда ​​та пані де Реналь... Уся провінція з'їхалася до Безансона, щоб послухати цю романтичну справу».

Напередодні суду Матильда віднесла листа єпископа вікарію, в якому прелат просив про виправдання Жюльєна, і пан де Фрілер запевнив її, що ручається за вирок присяжних.

Ідучи на суд, Жюльєн здивувався, що йому співчувають люди, які юрмилися на його шляху. У залі суду було багато жінок. «Очі їх блищали, у них відбивалося гаряче співчуття. Щойно він сів на лаву, як почув з усіх боків: "Боже! Який він юний! Та це ж дитина..."»

Прокурор із пафосом поширювався про варварство вчиненого злочину, але «жінки в ложах суду слухали його дуже незадоволено».

Коли почав говорити адвокат, жінки витягли хустки.

Жюльєн не хотів брати останнього слова, але почуття обов'язку пересилило, і він звернувся до присяжних з дуже сильними словами. Він не просив жодної милості, визнавав, що «вчинив замах на життя жінки, що варта найглибшої поваги», яка для нього була майже матір'ю. Жюльєн сказав, що його найбільший злочин у тому, що він наважився «проникнути в середу, яке мовою чванливих багатіїв зветься вищим суспільством». Судять його люди не рівні йому, не селяни, лише обурені буржуа; тому не сподівається виправдання і готовий померти.

Під час своєї промови Жюльєн бачив собі нахабний погляд пана барона де Вально. Саме він і оголосив рішення присяжних: «Жюльєн Сорель винен у вбивстві, і у вбивстві із заздалегідь обдуманим наміром. Це рішення спричиняло смертну кару, і вирок було негайно оголошено».

Жінки в залі суду плакали, а пан Вально тріумфував.

Жульєна помістили до камери смертників. Він думав про пані де Реналь, яка вже ніколи не дізнається, що тільки одну її він любив по-справжньому, про християнського Бога, якого він вважав мстивим деспотом, адже «в його Біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання»; про те, як би склалося його життя, щоб не було замаху.

Вранці прийшла Матільда. Вона змарніла і трималася просто, як звичайна, вбита горем жінка, а Жюльєн не міг триматися з нею просто. З афектацією говорив про свій вчорашній виступ, під час якого він тримався як Боніфацій де ла Моль перед своїми суддями. «Миж мимоволі він платив їй за всі ті муки, які вона так часто завдавала йому».

Заплакана Матильда просила Жульєна підписати апеляцію, але він категорично відмовився, мотивуючи це тим, що зараз готовий померти, а хто може поручитися, яким він стане за два місяці перебування у в'язниці?

Від умовлянь Матильда перейшла до закидів. Жюльєн знову побачив перед собою вельможну гординю, «яка колись ображала його так сильно в бібліотеці палацу де ла Моль».

Матільда ​​пішла. «Через годину Жульєна пробудили від глибокого сну чиїсь сльози капали йому на руку... Це була пані де Реналь».

Нарешті Жюльєн отримав можливість висловити свої почуття цій святій жінці, вибачитися за свій божевільний вчинок. «Вони обоє, постійно перебиваючи один одного, почали розповідати про все, що сталося з ними. Листи, написаного пану де ла-Молю, склав духівник пані де Реналь, а вона його переписала».

«Захват і радість Жюльєна доводили їй, що він їй все прощає. Ніколи ще не любив її так безмежно».

Пані де Реналь приїжджала до Жюльєна щодня. Це дійшло її чоловіка, і «через три дні він надіслав за нею карету з категоричним наказом негайно повернутися до Вер'єра».

Дізнавшись про те, що пані де Реналь змушена залишити Безансон, Жюльєн перебував у пригніченому настрої. Прихід Матильди лише розлютив його.

Вона розповіла йому, що в день суду пан де Вально вирішив потішити себе, засудивши Жюльєна на смерть. Матильда ще не знала, що «абат де Фрілер, бачачи, що Жюльєн - людина скінчена, вважав за корисне для своїх честолюбних намірів постаратися стати його наступником».

Жюльєн хотів залишитися на самоті. Матільда ​​пішла, але прийшов Фуке. Ці відвідування не розвіювали пригніченого настрою в'язня, а робили його малодушним.

«Наступного дня на нього чекала нова, не найбільша неприємність»: відвідування батька.

Старий сивий тесляр відразу ж почав дорікати Жульєнові і довів його до сліз. Хлопець мучився тим, що навіть перед смертю не відчуває ні поваги, ні любові до батька. Він ненавидів себе за малодушність, про яку тесляр обов'язково роздзвонив у Вер'єрі на втіху Вальню та всім лицемірам.

Щоб якось перервати нескінченний потік закидів батька, Жульєн раптом вигукнув: «У мене є заощадження».

«Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись упустити ці гроші». Він почав говорити про засоби, які витратив на харчування та навчання сина.

«"Ось вона - батьківське кохання!" - повторював сам собі Жюльєн з болем у серці, залишившись нарешті на самоті». Він став думати «про смерть, життя, вічність – речі дуже прості для того, чиї органи можуть їх сприйняти».

«Погане повітря каземату вже впливало на Жюльєну: розум його слабшав. Яке ж це було для нього щастя, коли до нього повернулася пані де Реналь», яка втекла з Вер'єра. «Немає слів, щоб описати безмежне та божевільне кохання Жульєна».

«Почувши про це, Матільда ​​мало не збожеволіла», але Жюльєн, не вміючи вдавати, пояснив, що в нього «виправдання»: близький кінець цієї драми.

"Мадемуазель де ла-Моль отримала звістку про смерть маркіза де Круазнуа". У Парижі ходили чутки про зникнення Матильди. Пан де Тале дозволив собі висловити деякі образливі припущення щодо цього. Маркіз де Круазнуа викликав його на дуель і загинув, не доживши до двадцяти чотирьох років.

Ця смерть справила на Жульєна болісне враження і змінила його плани щодо майбутнього Матильди. Тепер він намагався довести, що вона одружується з паном де Люзом.

В останній день мужність не покинула Жульєна. «Все сталося просто, пристойно, без жодної афектації з його боку».

Напередодні страти «Жульєн змусив пані де Реналь присягнутися, що вона житиме і доглядатиме сина Матильди». А з Фуке домовився, що друг поховає його у маленькому гроті на вершині над Вер'єром.

Вночі Фуке сидів у кімнаті біля тіла свого друга, коли раптом зайшла Матильда. Вона кинулась навколішки перед тілом коханого, як колись це зробила Маргарита Наварська у страченого Боніфація де ла Моля.

Матильда запалила кілька свічок, і вражений Фуке побачив, що вона поклала перед собою на маленький мармуровий столик голову Жюльєна і цілувала її в лоб.

Жульєна поховали у гроті, як він і просив. Двадцять священиків відслужили заупокійну месу, а Матильда наказала кинути в натовп, що зібрався на горі, кілька тисяч п'ятифранкових монет. Італії».

Пані де Реналь не робила замаху на своє життя, «але через три дні після страти Жульєна вона померла, обіймаючи своїх дітей».

Твір, який ми сьогодні розглянемо, називається "Червоний та чорний". Короткий зміст цього роману Стендаля пропонується до вашої уваги. Вперше цей твір було опубліковано 1830 року. І до цього дня користується великою популярністю роман "Червоне і чорне", що став класикою. Короткий зміст його починається в такий спосіб.

Мер розташованого у Франції (округ Франш-Конте) містечка Вер'єр пан де Реналь - марнославна і самовдоволена людина. Він повідомляє свою дружину про рішення взяти гувернера до будинку. У цьому немає особливої ​​необхідності, просто пан Вально, місцевий багатій, вульгарний крикун і суперник мера, пишається придбаною ним новою парою коней. А ось гувернера в нього нема.

Гувернер пана де Реналя

Мер уже домовився із Сорелем, що його молодший син служитиме у нього. Пан Шелан, старий кюре, рекомендував йому як рідкісних здібностей людини сина тесляра, що вже три роки вивчає богослов'я і добре знає латину.

Звати цього юнака Жюльєн Сорель, йому 18 років. Він крихкий на вигляд, невисокий, його обличчя несе на собі печатку своєрідності. У Жюльєна неправильні риси обличчя, чорні очі, великі і блискучі думкою і вогнем, темно-каштанове волосся. На нього з цікавістю поглядають молоді дівчата. Жюльєн не навчався у школі. Історії та латині навчив його полковий лікар, який брав участь у наполеонівських походах. Він заповів йому, вмираючи, свою любов до Бонапарта. Жюльєн змалку мріяв про те, щоб стати військовим. Для простолюдина за часів правління Наполеона це був найбільш вірний спосіб вийти в люди, зробити кар'єру. Однак часи змінилися. Хлопець усвідомлює, що єдиний відкритий перед ним шлях - це священиче поле. Він гордий і честолюбний, але при цьому готовий терпіти все для того, щоб пробити собі дорогу нагору.

Зустріч Жюльєна з пані де Реналь, загальне захоплення юнаків

Затія чоловіка не подобається пані де Реналь із твору "Червоне та чорне", короткий зміст якого нас цікавить. Вона обожнює трьох своїх синів, і думка про те, що хтось сторонній стоятиме між нею та хлопчиками, приводить пані у відчай. У своїй уяві жінка вже малює скуйовдженого, грубого, огидного хлопця, якому можна кричати на її синів і навіть бити їх.

Пані була дуже здивована, коли побачила перед собою зляканого, блідого хлопчика, який здався їй дуже нещасним і надзвичайно гарним. Не проходить і місяця, а до нього всі в будинку, включаючи пана де Реналя, вже ставляться з повагою. З великою гідністю тримається Жюльєн. Викликає загальне захоплення також його знання латині – юнак може прочитати напам'ять будь-який уривок з Нового заповіту.

Пропозиція Елізи

Еліза, покоївка, закохується в гувернера. Вона розповідає на сповіді абату Шелану про те, що нещодавно одержала спадщину і планує вийти заміж за Жюльєна. Щиро радий за юнака кюре, проте той від цієї завидної пропозиції рішуче відмовляється. Він мріє прославитись, проте вміло приховує це.

Між пані де Реналь і Жюльєном з'являються почуття

Сім'я влітку переїжджає до села Вержі, де розташовані замок та маєток де Реналей. Пані тут проводить цілі дні з гувернером та синами. Жюльєн їй здається благороднішим, добрішим, розумнішим за всіх інших чоловіків, що оточують її. Вона раптом розуміє, що любить цього юнака. Але чи можна сподіватись на взаємність? Адже вона старша за нього аж на 10 років!

Пані де Реналь Жюльєн подобається. Він вважає її чарівною, адже йому не доводилося ніколи раніше бачити таких жінок. Однак ще не закоханий Жюльєн, головний герой роману "Червоне та чорне". Короткий зміст подальших подій допоможе вам краще зрозуміти взаємини між ними. А поки що головний герой прагне завоювати цю жінку заради самоствердження і помсти пану де Реналю, цій самовдоволеній людині, яка розмовляє з ним поблажливо і нерідко навіть грубо.

Пані та юнак стають коханцями

Юнак попереджає пані про те, що прийде до неї вночі до спальні, на що вона йому відповідає щирим обуренням. Виходячи зі своєї кімнати вночі, Жюльєн страшенно боїться. У юнака підкошуються коліна, що підкреслює Стендаль ("Червоне та чорне"). Короткий зміст, на жаль, не передає повною мірою всіх складних емоцій, які володіли героєм у цей момент. Скажімо лише, що, коли він бачить пані, вона йому здається настільки прекрасною, що з його голови вилітають усі марнославні марення.

Розпач Жюльєна, його сльози підкорюють пані. За кілька днів юнак закохується без пам'яті цю жінку. Коханці щасливі. Раптом молодший син пані тяжко хворіє. Нещасна жінка вважає, що вбиває сина своєю гріховною любов'ю до Жюльєна. Вона розуміє, що винна перед Богом, мучиться докорами совісті. Пані відштовхує Жюльєна, враженого глибиною її розпачу та горя. Дитина, на щастя, одужує.

Таємне стає явним

Про зраду дружини нічого не підозрює пан де Реналь, проте слуги знають достатньо. Покоївка Еліза, зустрівши пана Вально на вулиці, розповідає йому про роман пані з молодим гувернером. Пані де Реналь того ж вечора приносять анонімний лист, у якому розповідається про те, що відбувається у його будинку. Пані намагається переконати свого чоловіка в тому, що вона невинна. Однак про її любовні пригоди вже знає все місто.

Жюльєн залишає місто

Трагічними подіями продовжує свій роман Стендаль ("Червоне та чорне"). Короткий зміст їхній наступний. Абат Шелан, наставник Жюльєна, вважає, що хлопець має виїхати з міста хоча б на рік — до Безансону до семінарії або до лісоторговця Фуки, свого друга. Жюльєн слідує його пораді, проте повертається через 3 дні для того, щоб попрощатися з пані. Хлопець пробирається до неї, проте побачення це не радісно — обом здається, що вони прощаються навіки.

Вже в другій частині продовжується роман "Червоне та чорне" (короткий зміст). 1 частина у цьому закінчується.

Навчання у семінарії

Жюльєн вирушає до Безансона і приходить до абата Пірара, ректора семінарії. Він дуже схвильований. Обличчя ще й настільки потворне, що викликає у юнаку жах. Ректор 3 години екзаменує Жюльєна і уражається його знанням у богослов'ї та латині. Він вирішує прийняти юнака на малу стипендію до семінарії, навіть відводить окрему келлю йому, що є великою милістю. Однак семінаристи ненавидять Жюльєна, адже він надто талановитий і до того ж справляє враження людини мислячої, а цього тут не прощають. Юнак повинен вибрати для себе духовника, і він зупиняє свій вибір на аббаті Піраре, не підозрюючи про те, що цей вчинок буде для нього вирішальним.

Взаємини Жюльєна з абатом Піраром

До свого учня абат щиро прив'язаний, проте становище Пірара у семінарії неміцне. Єзуїти, його вороги роблять все для того, щоб змусити його подати у відставку. Пірар, на щастя, має при дворі покровителя і друга. Це де Ла-Моль, маркіз та аристократ із міста Франш-Конте. Абат виконує всі його доручення. Дізнавшись про гоніння, маркіз пропонує Пірару переїхати до столиці. Він обіцяє абату найкращу парафію з розташованих на околицях Парижа. Пірар, прощаючись із Жюльєном, передбачає, що для юнака настануть важкі часи. Однак той не може думати про себе. Він розуміє, що Пірару потрібні гроші, і пропонує всі свої заощадження. Цього Пірар ніколи не забуде.

Приваблива пропозиція

Вельможа та політик маркіз де Ла-Моль користується при дворі великим впливом. Він приймає Пірара у паризькому особняку. Саме тут продовжується дія роману "Червоне та чорне", коротко по розділах описаного нами. Маркіз згадує у розмові про те, що шукає вже кілька років тямущої людини для того, щоб вона зайнялася її листуванням. На це місце абат пропонує свого учня. У нього низьке походження, проте юнак цей має високу душу, великий розум і енергію. Така несподівана перспектива відкривається перед Жюльєном Сорелем — він може вирушити до Парижа!

Зустріч з пані де Реналь

Юнак, отримавши запрошення де Ла-Моля, їде спочатку до Вер'єра, де сподівається побачитися з пані де Реналь. За чутками, вона впала останнім часом у шалене благочестя. Жюльєну, незважаючи на численні перешкоди, вдається пробратися до її кімнати. Пані ніколи ще не здавалася юнакові такою прекрасною. Проте чоловік її щось здогадується, і Жюльєну доводиться тікати.

Жюльєн у Парижі

І ось знову в Париж переносить нас роман Стендаля " Червоне і чорне " . Короткий зміст описує прибуття сюди головного героя. Приїхавши до Парижа, перш за все він оглядає пов'язані з ім'ям Бонапарта місця і потім вирушає до Пірару. Той представляє маркізу Жюльєна, а ввечері юнак уже сидить у нього за столом. Надзвичайно струнка блондинка з гарними, але при цьому холодними очима сідає навпроти нього. Жюльєну явно не подобається ця дівчина Матільда ​​де Ла-Моль.

Швидко освоюється на новому місці Жюльєн, герой, якого створив Ф. Стендаль ("Червоне та чорне"). Короткий зміст, описаний нами, докладно цьому не зупиняється. Зазначимо, що маркіз вважає його вже через 3 місяці людиною цілком придатною. Юнак наполегливо працює, він тямущий, мовчазний і починає поступово вести важкі справи. Жюльєн перетворюється на справжнього денді, цілком освоюється в Парижі. Маркіз вручає йому орден, що заспокоює гордість юнака. Тепер Жюльєн тримається розкутіше і не так часто почувається ображеним. Однак хлопець підкреслено холодний з мадемуазель де Ла-Моль.

Мадемуазель де Ла-Моль

Матильда щорічно носить жалобу на честь Боніфаса де Ла-Моль, предка сім'ї, який був коханим самої королеви Маргарити Наваррської. Його обезголовили на Гревській площі 1574 року. За легендою, королева попросила голову свого коханого у ката і поховала її власноруч у каплиці. Цю легенду ви ще згадаєте, читаючи роман "Червоне та чорне" (короткий зміст за розділами).

Нова жінка в житті Жюльєна

Жюльєн Сорель бачить, що ця романтична історія щиро хвилює Матильду. Згодом він перестає ухилятися від її суспільства. Юнака настільки зацікавили розмови з цією дівчиною, що він на якийсь час навіть забуває роль обуреного плебея, яку він узяв на себе. Матільда ​​зрозуміла вже давно, що любить Жюльєна. Дуже героїчною їй представляється це кохання — дівчина такого високого походження закохується в сина тесляра! Матильда перестає нудьгувати після того, як усвідомлює свої почуття.

Жюльєн швидше збуджує власну уяву, ніж справді захоплений Матильдою. Однак, отримавши від неї листа зі визнанням у коханні, він не в силах приховати урочистостей: його, сина бідного селянина, полюбила знатна дама, віддавши перевагу його аристократу, самому маркізу де Круазенуа!

Дівчина чекає Жюльєна о першій годині ночі в себе. Він думає, що це пастка, що таким чином приятелі Матильди задумали вбити його чи посміятися з нього. Озброївшись кинджалом та пістолетами, він вирушає до кімнати своєї коханої. Матильда ніжна і покірна, проте наступного дня дівчина жахається, усвідомивши, що є тепер коханкою Жюльєна. Під час розмови з ним вона ледве приховує роздратування та гнів. Ображено самолюбство Жюльєна. Обидва вирішують, що все скінчено між ними. Однак Жюльєн розуміє, що полюбив цю дівчину і не може без неї жити. Його уяву і душу безперестанку займає Матильда.

"Російський план"

Російський князь Коразов, знайомий Жюльєна, радить юнакові викликати її гнів, почавши доглядати іншу світську красуню. На подив Жюльєна, "російський план" безвідмовно діє. Матильда його ревнує, вона знову закохана, і лише величезна гордість не дозволяє дівчині зробити крок назустріч коханому. Якось Жульєн, не думаючи про небезпеку, приставляє до вікна Матильди сходи. Побачивши його, дівчина здається.

Жюльєн домагається становища у суспільстві

Продовжуємо описувати роман "Червоне та чорне". Дуже короткий зміст подальших подій є таким. Мадемуазель де Ла-Моль незабаром повідомляє свого коханого, що вагітна, а також про наміри вийти заміж за нього. Маркіз, дізнавшись про все, приходить у сказ. Проте дівчина наполягає, і тато погоджується. Щоб уникнути ганьби, він вирішує створити нареченому блискуче становище. Він дістає патент гусарського поручика. Жюльєн тепер стає Сорелем де Ла-Верне. Він вирушає на службу до свого полку. Безмежна радість Жюльєна — він мріє про кар'єру та майбутнього сина.

Фатальний лист

Раптом надходить звістка з Парижа: кохана його просить негайно повернутися. Коли Жюльєн повертається, вона йому простягає конверт, де знаходиться лист пані де Реналь. Як виявилося, отець Матильди попросив повідомити інформацію про колишнього гувернера. Жахливо лист пані де Реналь. Про Жюльєна вона пише як про кар'єриста і лицеміра, здатного зробити будь-яку підлість для того, щоб пробитися нагору. Зрозуміло, що пан Ла-Моль тепер не погодиться видати за нього свою дочку.

Злочин, скоєний Жюльєном

Жюльєн, не кажучи ні слова, залишає Матільду і вирушає до Вер'єра. У збройовій лавці він купує пістолет, після чого вирушає до Вер'єрської церкви, де саме проходить недільне богослужіння. У церкві він двічі стріляє в пані де Реналь.

Він дізнається вже у в'язниці про те, що її тільки поранено, а не вбито. Жюльєн щасливий. Він відчуває, що зможе тепер померти спокійно. У Вер'єр за Жюльєном вирушає Матильда. Дівчина використовує всі зв'язки, роздає обіцянки та гроші, сподіваючись пом'якшити вирок.

Вся провінція в день суду стікається до Безансону. Жюльєн виявляє з подивом, що всім цим людям вселяє щиру жалість. Він має намір відмовитися від наданого йому останнього слова, проте щось змушує хлопця підвестися. У суду Жюльєн не просить милості, тому що усвідомлює, що головний злочин, вчинений ним, полягає в тому, що він, простолюдин за походженням, наважився повстати проти жалюгідного жереба, що випало йому.

Страта

Вирішено його долю — суд виносить юнакові смертний вирок. Пані де Реналь відвідує його у в'язниці та повідомляє, що листа склала не вона, а її духовник. Жюльєн ніколи ще не був такий щасливий. Юнак усвідомлює, що жінка, яка стоїть перед ним, — єдина, кого він може любити. Жюльєн почувається в день страти мужнім і бадьорим. Матильда своїми руками ховає його голову. А через 3 дні після смерті юнака вмирає пані де Реналь.

Так закінчується роман "Червоне та чорне" (короткий зміст). 2 частина є заключною. Роман випереджає звернення до читача, а завершує його примітку автора.

Сенс назви

Ви можете запитати, чому ж свій твір назвав Фредерік Стендаль "Червоне та чорне". Короткий зміст, поданий вище, не дає відповіді на це питання. Тож пояснимо. Із цього приводу в літературознавстві немає однозначної думки. Традиційно вважається, що така назва символізує вибір головного героя між кар'єрою в армії (червоний колір) і кар'єрою в церкві (чорний колір). Однак досі точаться суперечки про те, чому назвав свій роман Фредерік Стендаль "Червоне та чорне". Короткий зміст за розділами або ж знайомство з твором, звичайно, не дає права включатися в ці суперечки. Для цього необхідно провести глибокий аналіз. Цим займаються професійні дослідники творчості Стендаля.

Містечко Вер'єр, мабуть, одне з наймальовничіших у всьому Франш-Конті. Білі будиночки з гостроверхими дахами червоної черепиці розкинулися схилом пагорба, де купи потужних каштанів піднімаються з кожної лощинки. Ду біжить за кілька сотень кроків нижче міських укріплень; їх колись збудували іспанці, але від них залишилися одні руїни.

З півночі Вер'єр захищає висока гора – це один із відрогів Юри. Розколоті вершини Верра вкриваються снігами з перших жовтневих заморозків. З гори мчить потік; перш ніж впасти в Ду, він пробігає через Вер'єр і на своєму шляху приводить у рух безліч тартак. Ця нехитра промисловість приносить відомий достаток більшості жителів, які швидше схожі на селян, аніж на городян. Однак не тартак збагатили це містечко; виробництво набивних тканин, так званих мюлузьких набійок, - ось що стало джерелом загального добробуту, яке після падіння Наполеона дозволило оновити фасади майже у всіх будинків у Вер'єрі.

Щойно ви входите до міста, як вас приголомшує гуркіт якоїсь важко вухаючої та страшної на вигляд машини. Двадцять важких молотів обрушуються з гулом, що трясе бруківку; їх піднімає колесо, яке рухається гірським потоком. Кожен із цих молотів виготовляє щодня вже не скажу скільки тисяч цвяхів. Квітучі, гарненькі дівчата займаються тим, що підставляють під удари цих величезних молотів шматочки заліза, які відразу перетворюються на цвяхи. Це виробництво, таке грубе на вигляд, - одна з тих речей, які найбільше вражають мандрівника, який вперше опинився в горах, що відокремлюють Францію від Гельвеції. Якщо ж мандрівник, що потрапив у Вер'єр, поцікавиться, чия це прекрасна цвяхова фабрика, яка приголомшує перехожих, що йдуть Великою вулицею, йому дадуть відповідь протяжним говором: «А-а, фабрика-то – пана мера».

І якщо мандрівник хоч на кілька хвилин затримається на Великій вулиці Вер'єра, що тягнеться від берега Ду до самої вершини пагорба, – вірних сто шансів проти одного, що він неодмінно зустріне високу людину з важливим та стурбованим обличчям.

Варто йому здатися, всі капелюхи поспішно піднімаються. Волосся у нього з сивиною, одягнений він у все сіре. Він кавалер кількох орденів, у нього високий лоб, орлиний ніс, і загалом обличчя його не позбавлене відомої правильності рис, і на перший погляд навіть може здатися, що в ньому разом з гідністю провінційного мера поєднується деяка приємність, яка іноді ще притаманна людям у сорок вісім – п'ятдесят років. Однак дуже скоро подорожуючий парижанин буде неприємно вражений виразом самовдоволення і зарозумілості, в якій прозирає якась обмеженість, убогість уяви. Відчувається, що всі таланти цієї людини зводяться до того, щоб змушувати платити собі будь-кого, хто йому винен, з найбільшою акуратністю, а самому зі сплатою своїх боргів тягнути якнайдовше.

Такий мер Вер'єра, пан де Реналь. Перейшовши вулицю важливою ходою, він входить у мерію і зникає з очей мандрівника. Але якщо мандрівник продовжуватиме свою прогулянку, то, пройшовши ще сотню кроків, він помітить досить гарний будинок, а за чавунними ґратами, що оточує володіння, – чудовий сад. За ним, вимальовуючи лінію горизонту, тягнуться бургундські пагорби, і здається, ніби все це задумано навмисне, щоб тішити погляд. Цей вид може змусити мандрівника забути про ту зачумлену дрібним панночкою атмосферу, в якій він уже починає задихатися.

Йому пояснять, що цей будинок належить пану де Реналю. Це на доходи від великої гвоздильної фабрики збудував вер'єрський мер свій прекрасний особняк із тесаного каменю, а зараз він його оздоблює. Кажуть, предки його – іспанці, із старовинного роду, який нібито влаштувався у цих краях ще задовго до завоювання їх Людовіком XIV.

З 1815 пан мер соромиться того, що він фабрикант: 1815 зробив його мером міста Вер'єра. Масивні уступи стін, що підтримують великі майданчики чудового парку, що спускається терасами до самого Ду, – це також заслужена нагорода, що дісталася пану де Реналю за його глибокі знання у залізній справі.

У Франції нема чого сподіватися побачити такі мальовничі сади, як ті, що оперізують промислові міста Німеччини – Лейпциг, Франкфурт, Нюрнберг та інші. У Франш-Конті чим більше нагороджено стін, чим більше щетинаться ваші володіння камінням, нагромадженим один на інший, тим більше ви набуваєте прав на повагу до сусідів. А сади пана де Реналя, де суцільно стіна на стіні, ще тому викликають таке захоплення, що деякі невеликі ділянки, що відійшли до них, пан мер набував просто-таки на вагу золота. Ось, наприклад, і та тартак на самому березі Ду, яка вас так вразила при в'їзді до Вер'єра, і ви ще звернули увагу на ім'я «Сорель», виведене гігантськими літерами на дошці через весь дах, – вона шість років тому знаходилася на тому самому місці, де зараз пан де Реналь зводить стіну четвертої тераси своїх садів.

Як не гордий пан мер, а довелося йому довго обходжувати та вмовляти старого Сореля, мужика впертого, крутого; і довелося йому викласти чистоганом чималу дещицю дзвінких золотих, щоб переконати того перенести свою тартак на інше місце. А щодо громадського струмка, який змушував ходити пилку, то пан де Реналь завдяки своїм зв'язкам у Парижі домігся того, що його відвели в інше русло. Цей знак благовоління він здобув після виборів 1821 року.

Він дав Сорелю чотири арпани за один, за п'ятсот кроків нижче по березі Ду, і хоча це нове місце було набагато вигідніше для виробництва ялинових дощок, татусь Сорель – так почали кликати його з тих пір, як він розбагатів, – ухитрився вичавити з нетерпіння і манії власника, що охопили його сусіда, кругленьку суму шість тисяч франків.

Щоправда, місцеві розумники лихословили з приводу цієї угоди. Якось, у неділю, це було чотири роки тому, пан де Реналь у повному одязі мера повертався з церкви і побачив здалеку старого Сореля: той стояв зі своїми трьома синами і посміхався, дивлячись на нього. Ця усмішка пролила фатальне світло в душу пана мера – відтоді його тягне думка, що він міг би здійснити обмін набагато дешевше.

Щоб заслужити громадську повагу у Вер'єрі, дуже важливо, нагромаджуючи якомога більше стін, не спокуситись при цьому якоюсь вигадкою цих італійських мулярів, які пробираються навесні через ущелини Юри, прямуючи до Парижа.

Подібне нововведення здобуло б необережному будівельнику на віки вічні репутацію навіженого, і він би назавжди загинув на думці розсудливих і поміркованих людей, які якраз і відають розподілом суспільної поваги у Франш-Конті.

По щирості сказати, ці розумники виявляють абсолютно нестерпний деспотизм, і ось це мерзенне слівце і робить життя в маленьких містечках нестерпним для кожного, хто жив у великій республіці, іменованої Парижем. Тиранія громадської думки – і якої думки! – так само дурна у маленьких містах Франції, як і в Американських Сполучених Штатах.

ІІ. Пан мер

Престиж! Як, пане, ви думаєте, це дрібниці? Шана від дурнів, що дивиться в подиву дітлахів, заздрість багатіїв, зневага мудреця.

Барнав

На щастя для пана де Реналя та його репутації правителя міста, міський бульвар, розташований на схилі пагорба, на висоті сотні футів над Ду, знадобилося обнести величезною підпірною стіною. Звідси завдяки надзвичайно вдалому місцезнаходження відкривається один з наймальовничіших видів Франції. Але щовесни бульвар розмивало дощами, доріжки перетворювалися на суцільні вибоїни, і він ставав зовсім непридатним для прогулянок. Ця незручність, що відчувається всіма, поставила пана де Реналя у щасливу необхідність увічнити своє правління спорудою кам'яної стіни за двадцять футів заввишки і тридцять – сорок туазів довжини.